ІСТОРИЧНІ ПОРТРЕТИ
ВИЗНАЧНИХ
ВІЙСЬКОВИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ДІЯЧІВ
ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Виконали учні ІІ курсу
гуманітарного профілю:
Батюта Ольга
Бобровник Марія
Бондаренко Олексій
Захарченко Денис
Погребець Олена
Помогаєва
Тетяна
Тітова Наталія
Шкавера Анна
Шуйська Вікторія
Чернігівський обласний педагогічний ліцей
для обдарованої сільської молоді Чернігівської обласної ради
Костянтин
Костянтинович Рокосовський
Костянтин
Костянтинович Рокосовський – маршал Радянського Союзу, двічі Герой Радянського
Союзу, один з найвидатніших полководців Великої Вітчизняної війни, чиє ім’я
наші співвітчизники старших поколінь згадують з великою шаною і теплотою.
К. К. Рокосовський
брав участь в Першій світовій війні. У 1937 р. його було заарештовано.
На першому, найтяжчому
етапі війни, К. К. Рокосовський успішно командував групою радянських
військ на Ярцевському напрямку, 16 армією під час оборони Москви, де його було
тяжко поранено. У липні 1942р. він очолив Брянський фронт, а восени того ж року
– Донський фронт, війська якого відіграли вирішальну роль у завершенні
Сталінградської битви.
К. К. Рокосовський
брав участь у Курсько-Орловській битві, після якої німецькі війська під ударами
Червоної Армії почали відступати на Захід. За його ініціативою була розроблена
і блискуче здійснена операція «Багратіон», що дозволило повністю очистити
Білорусь від фашистських військ.
Батьківщина високо
оцінила ратні подвиги видатного полководця, двічі удостоївши його званням Героя
Радянського Союзу і нагородивши орденом «Перемоги». Відійшов у вічність К. К. Рокосовський
у 1968 р., його прах покоїться у Кремлівській стіні.
Георгій Костянтинович Жуков
У липні 1939 р. Г. К. Жуков
був призначений командувачем 1-ою армійською групою радянських військ у
Монголії. На цій посаді успішно керував розгромом японських військ на р. Халхін-Гол
, за що 29 серпня 1939 р. був удостоєний «Золотої Зірки» Героя.
У 1940 р. Г.
К. Жукову присвоїли звання генерала армії. У червні того ж року він був
призначений командувачем військами Київським особливим військовим округом.
З кінця січня по 30 липня
1941 р. – начальник Генерального штабу і заступник народного комісара оборони
СРСР. У середині травня подав Сталіну доповідну записку з обґрунтуванням
необхідності атакувати німецьку армію, поки вона не створила організований
фронт, але був звинувачений в некомпетентності.
Полководницький талант Г. К. Жукова
повною мірою розкрився в роки Великої Вітчизняної війни. Під час неї він
проявив себе як один з найбільших полководців XX ст. 23 червня 1941 р.
Г. К. Жуков був призначений членом Ставки Верховного
Головнокомандування. У серпні того ж року – першим заступником народного комісара
оборони СРСР та заступником Верховного Головнокомандувача.
У серпні-вересні 1941 р.
генерал Г. К. Жуков командував військами Резервного фронту і в умовах
триваючого просування на схід німецько-фашистських військ провів Єльнінську
наступальну операцію. В ході її було розбито п’ять дивізій супротивника. У
Великій Вітчизняній війні вона стала для радянської зброї першою успішно
проведеною операцією по розгрому ворожого ударного угруповання.
Під час командування
військами Ленінградського фронту (вересень-жовтень 1941 р.), Г. К. Жуков,
використовуючи вкрай жорсткі заходи, домігся стабілізації фронту і не здав
Ленінград.
У період з 10 жовтня 1941
р. по серпень 1942 р. командував військами Західного фронту. У битві за Москву
1941-42 рр. частини під його керівництвом не тільки відстояли столицю, але й
успішно розгромили війська противника в ході контрнаступу.
Після успішного
командування Західним фронтом у ході Московської битви генерал Г. К. Жуков
у серпні 1942 р. був призначений 1-м заступником наркома оборони СРСР і
заступником Верховного головнокомандувача.
У 1942-1943 рр. як
представник Ставки координував дії фронтів під Сталінградом. У ході успішно
проведеної широкомасштабної наступальної операції були розгромлені п'ять
ворожих армій: дві танкові німецькі, дві румунські та італійська.
При прориві блокади Ленінграда
у 1943 р. Г. К. Жуков (з 18 січня 1943 р.) координував дії
військ двох фронтів – Ленінградського і Волховського. Операція завершилася
повним успіхом. Після цього він координував дії фронтів у початку серії
широкомасштабних наступальних операцій радянських військ.
У 1943 р. Г. К. Жуков
узгоджував дії Центрального, Воронезького, Степового, Білоруського фронтів при
розгромі противника в Курській битві і домігся перемоги.
На завершальному етапі
Великої Вітчизняної війни успішно командував військами, що наступали на Захід.
У березні-травні 1944 р. командував військами 1-го Українського фронту, керуючи
операціями з форсування Дніпра, визволення Києва і Правобережної України. У
1944 р. розгромив ворога у Корсунь-Шевченківській та Проскурівсько-Чернівецькій
операціях.
У ході Білоруської
стратегічної наступальної операції в червні-листопаді 1944 р. координував
дії 1-го і 2-го Білоруських фронтів. За успіх у цій операції 29 липня 1944
був нагороджений другою «Золотою Зіркою» Героя. Після звільнення Білорусії в
листопаді 1944 р. Маршал Г. К. Жуков був призначений командувачем
військами 1-м Білоруським фронтом. Спільно з військами 1-го Українського і 2-го
Білоруського вони брали участь у розгромі частин противника у Вісло-Одерській і
Берлінській операціях, оволодінні Берліна.
У ніч на 9 травня 1945 р.
був головуючим на засіданні представників союзного командування з підписання
Акту про беззастережну капітуляцію Німеччини в Карлсхорте і від імені та за
дорученням радянського Верховного Головнокомандування підписав його.
1 червня 1945 Г. К. Жуков був
нагороджений третьою «Золотою Зіркою» Героя. 24 червня 1945 він на Червоній площі в Москві приймав парад
Перемоги.
Кирпонос Михайло Петрович
Народився 12
січня 1892 року в містечку Вертіївка (нині Ніжинського району Чернігівської
області).
З 22 лютого
1941 року М. П. Кирпонос був призначений командувачем Київським
Особливим військовим округом. За оцінками начштабу М. Пуркаєва і члена
військової ради М. Бурмистенка, був невтомним, вникав у всі деталі
керування військами, і відчував, що війна насувається. Він не засиджувався у
штабі, постійно бував у військах, на заводах, де виробляли зброю на випадок
війни.
Його високо
цінували в Наркоматі оборони. Реввоєнрада республіки нагородила його особистою
зброєю – маузером із заводським номером 53505. За успішне форсування його 70-ю
стрілецькою дивізією Виборзької протоки у нічний час льодом і захоплення
прибережних укріплень, що порушило важливі ворожі комунікації і прискорило закінчення
радянсько-фінляндської війни 1939–1940 рр., був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу.
Початок
радянсько-німецької війни застав М. Кирпоноса в Тернополі, де
розташовувався польовий штаб округу і велася підготовка до окружних маневрів. Від
початку Великої Вітчизняної війни, генерал-полковник М. Кирпонос –
командувач Південно-Західним фронтом.
З важкими боями
війська Південно-Західного фронту відступали до Києва. Почалися запеклі бої. Радянські
війська часто переходили в контратаки, успішно відганяли німців на кілька
кілометрів. Ці декілька кілометрів, мірками 41-го року, дорогого коштували.
Восени 1941
року під Києвом велике угруповання радянських військ потрапило в оточення. Але
бої продовжувалися. Коли положення стало критичним, Й. В. Сталін
надіслав за М. П. Кирпоносом літак. Але командир не залишив своїх
бійців і розділив з ними їхню долю. Мужній вчинок – фактично відмовитися від
життя.
Ми знаємо про
героїчну оборону Севастополя в 1941 – 1942 рр., але замовчуємо той факт, що
командуючі обороною втекли на очах у захисників, кинувши не тільки бійців, але
і командирів на передовій. У присланому за М. П. Кирпоносом літаку, в
тил було відправлено важко пораненого генерала І. І. Людникова, у той
час командира повітряно-десантної дивізії, в майбутньому героя оборони
Сталінграда. У своїх мемуарах генерал пише, що життям своїм зобов'язаний М.П.
Кирпоносу.
Виводячи з
оточення війська, генерал-полковник М. П. Кирпонос 20 вересня
1941 року героїчно загинув. В урочищі Шумейкове штаб фронту був оточений
німецькими танками, потім почався мінометний обстріл. Одна з мін вибухнула в
трьох метрах ліворуч від Кирпоноса. Через кілька хвилин полководець помер.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни прах полководця було перепоховано в
Києві.
Генерал-полковнику
М. П. Кирпоносу встановлена меморіальна дошка Герою Радянського
Союзу. У Києві і Чернігові встановлені пам'ятники генералові Кирпоносу, на його
честь названі вулиці. На батьківщині генерала у Вертіївці діє музей М. П.
Кирпоноса.
Отже, Михайло
Петрович Кирпонос – це визначний полководець, Герой Радянського Союзу, який
заради перемоги у Другій світовій війні ладен був пожертвувати своїм життям.
Вінстон
Черчилль
Вінстон Черчилль (30
листопада 1874 – †24 січня 1965) – державний діяч Великобританії, письменник, найбільше відомий
як прем’єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни. Отримав Нобелівську
премію в галузі літератури 1953 року.
Як тільки почалася
Друга світова війна, В. Черчилль 3 вересня 1939 р. увійшов до складу
уряду і очолив військово-морське міністерство. Нарешті настала його зоряна
година: 10 травня 1940 р., коли німецькі танкові армади вторглися у Францію і
Бельгію, він замінив Н. Чемберлена на посаді британського прем’єра.
Вступаючи на цю посаду в найнебезпечніший момент британської історії, В. Черчилль
попередив співвітчизників, що їх чекає «кров, важка робота, сльози і піт». Але
він запевнив англійців, що його уряд поведе безкомпромісну війну проти нацизму
до повного його розгрому, до перемоги за будь-яку ціну. В. Черчиль не
бачив для Великобританії іншого шансу на порятунок, крім союзу зі Сполученими
Штатами, доповненого союзом з СРСР. В. Черчиль перетворився з лідера
консервативної партії в національного військового лідера.
Ф. Рузвельт і В. Черчиль
волею обставин стали найбільш визначними дипломатами свого часу. США із самого
початку були на боці Великобританії, а після поразки Франції були готові
підтримати британські, а з серпня 1941 року – і радянські війська, не беручи,
однак, участі у бойових операціях.
У серпні 1941 року В. Черчилль
зустрівся з Ф. Рузвельтом, щоб намітити спільний план дій в нових умовах.
За підрахунками В. Черчилля, за роки війни він провів з президентом США на
різного роду зустрічах 120 днів – факт унікальний у сучасній історії. В. Черчилль
думав, що Німеччина, зв'язана війною в СРСР, не в змозі розгортати
повномасштабні дії проти інших країн і за новими напрямками, а британські
війська зможуть, на думку прем’єра, заволодіти ініціативою в Середземномор’ї.
Американські війська, які базувалися на Британських островах і в Північній
Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення».
Таким чином, Великобританія уникала великих людських втрат і знаходилася у
відносній безпеці. Стратегія Черчилля щодо відкриття «другого фронту»,
безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку
1944 р. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого
фронту, міць Червоної Армії зросла до такого ступеню, що англо-американським
військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти
Радянському Союзу, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському
континенті.
В. Черчіллю були
вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія з літератури. У 1963 р. Конгрес
США наділив його статусом Почесного громадянина США. У віці 90 років В. Черчилль
ухвалив рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів
залишався патріархом політичного життя Великобританії.
Бернард
Лоу Монтгомері
Народився 17
листопада 1887 р. в Лондоні, у сім'ї єпископа. У 1908 р. закінчив
військове училище в Сандхерсті. Служив в англійських колоніальних військах в
Індії. Брав участь у Першій світовій війні.
До початку Другої
світової війни Бернард Монтгомері був уже командиром 3-ї піхотної дивізії
королівської армії і мав військове звання генерал-майора. У початковий період війни (1939-1940 рр.)
його піхотна дивізія, що висадилася у Франції, наполегливо обороняла від
німецьких військ бельгійське місто Лувен.
Піднесення Бернарда
Лоу Монтгомері почалося з серпня 1942 р., коли він був призначений командувачем
восьмої англійської армії, що діяла в Північній Африці. Там розпочались запеклі
бої проти Африканського корпусу гітлерівського генерала Ервіна Роммеля. Особливо
значних втрат англійці зазнали в битві біля Ель-Газали. Першу свою перемогу
генерал Монтгомері здобув у битві, що почався 30 серпня 1942 р. під населеним
пунктом Алам-аль-Хальфа. Через місяць, отримавши нові підкріплення, Монтгомері
почав контрнаступ. У жовтні – листопаді 1942 р. під невеликим приморським
єгипетським селищем Ель-Аламейном поблизу солончаків Каттарскої западини
почалися важкі бої.
Битва під
Ель-Аламейном почалося з наступу військ фельдмаршала Роммеля, але вже 30 – 31
жовтня командувач армією генерал Бернард Монтгомері, не рахуючись з понесеними
втратами, знову рушив свої війська в наступ, який завершилося повним успіхом:
німецько-італійська позиція була прорвана, атакована з обох флангів і піддана
масованому бомбардуванню британською королівською авіацією з повітря. Ця
перемога дозволила Монтгомері почати наступ уздовж середземноморського
узбережжя Північної Африки на захід, до кордонів Тунісу. Командувач 8-ї
англійської армії теж був обережний і не квапився просуватися вперед, постійно
ведучи розвідку.
Після перемог в
Північній Африці армія Монтгомері брала участь у Сицилійській десантній
операції союзників в ніч на 10 липня 1943 р. Операція тривала 38 днів. У боях
за острів Сицилію 8-а англійська армія прославилася тим, що захопила портове
місто Сіракузи.
Опинившись на півдні
Італії, генерал Монтгомері виграв бій в кінці 1943 року в долині річки Сангрію
в горах Абруцці Тут він завдав поразки армії генерала Вітінгхофа. Противник
змушений був переправлятися через річку Сангрію під інтенсивним обстрілом
англійців.
У січні 1944 р.
відкликаний з Південної Італії Монтгомері був призначений командувачем групою
союзних армій, що висадився 6 червня того ж року в Нормандії. Нормандська
десантна операція у військовій історії відома як день «Д» Другої світової
війни. Це найбільша заслуга фельдмаршала Монтгомері «Аламейнского» перед
британською короною у Другій світовій війні.
Після перемоги в
Нормандії війська під командуванням фельдмаршала Бернарда Монтгомері
Аламейнского билися проти німецько-фашистських військ на території Бельгії,
Нідерландії і Північно-Західній Німеччині. Наступ в східному напрямку
здійснювався вздовж узбережжя Північного моря.
Останньою операцією
фельдмаршала Бернарда Монтгомері в роки Другої світової війни стала
Рейнсько-Рурська. У ній він командував групою армій: 2-ї англійської, 1-ї
канадської та 9-ї американської. Сили гітлерівської Німеччини на той час
закінчувалися. Тому ріка Рейн була успішно форсована. Німецькі війська, які
обороняли Рурський промисловий район, капітулювали перед союзниками. Після
закінчення Другої світової війни фельдмаршал Монтгомері був призначений
головнокомандуючим британськими окупаційними військами в Німеччині. Бернард Лоу
Монтгомері нагороджений усіма вищими орденами Великобританії, а також
радянським вищим полководницьким орденом «Перемога» та орденом Суворова 1-го
ступеня.
Помер Бернард Лоу
Монтгомері 24 березня 1976р.
Франклін
Делано Рузвельт
Напад 7 грудня 1941 р.
японських літаків на американську військово-повітряну базу Перл-Харбор в Тихому
океані став несподіванкою для Ф. Рузвельта, який намагався в останні
місяці 1941 р. шляхом дипломатичних переговорів відтягнути неминучість
війни з Японією. Наступного дня США і
Великобританія оголосили війну Японії, а 11 грудня війна Сполученим Штатам була
оголошена Німеччиною та Італією. Ф. Рузвельт, відповідно до конституції,
прийняв на себе всі обов'язки головнокомандувача у воєнний час. Він доклав чимало
зусиль для зміцнення антигітлерівської коаліції, надаючи великого значення
створенню ООН.
1 січня 1942 р. у
Вашингтоні відбулося підписання Декларації Об'єднаних Націй, яка закріплювала
цей союз в міжнародно-правовому порядку. Разом з тим Рузвельт довгий час займав
вичікувальну позицію в питанні про відкриття другого фронту. Але після
вражаючих перемог Червоної Армії під Сталінградом і на Курській дузі він все
більше переконувався в тому, що СРСР є вирішальним фактором поразки держав
«осі» в Європі і що необхідно активне співробітництво з ним у повоєнному світі.
На Тегеранської конференції (1943) Рузвельт не підтримав У. Черчілля, який
ухилялася від вирішення конкретних питань про відкриття другого фронту.
Виявляючи особливу
увагу до питань післявоєнного мирного врегулювання, Ф. Рузвельт вперше на
Квебекський конференції (1943) виклав свій проект створення міжнародної
організації і відповідальності США, Великобританії, СРСР і Китаю за збереження миру. Обговорення цієї теми
було продовжено на Московській конференції.
Переобраний у 1944 р.
на четвертий термін Ф. Рузвельт вніс значний вклад в історичні рішення
Кримської конференції (1945). Його позиція була продиктована тверезим
урахуванням поточної військово-стратегічної та політичної обстановки в зв'язку
з успішним просуванням радянських військ у Східній Європі, бажанням домовитися
про вступ СРСР у війну з Японією і надією на продовження післявоєнного
американо-радянського співробітництва.
Після повернення з
Ялти Ф. Рузвельт, незважаючи на втому і нездужання, продовжував займатися
державними справами і готувався до відкриття 23 квітня конференції
Об'єднаних Націй у Сан-Франциско. Проте 12 квітня президент помер від
крововиливу в мозок. Він був похований в Гайд-Парку. В історіографії його
незмінно ставлять в один ряд з найвидатнішими президентами США Дж. Вашингтоном,
Т. Джефферсоном та А. Лінкольном.
Дуайт Девід
Ейзенхауер
Д. Ейзенхауер –
визначний державний і військовий діяч США. Народився 14 жовтня 1890 р. в місті
Денісон. З початку 1922 р. служив на командних і штабних посадах в армії
США. З перших днів Другої світової війни
командував американською армією в Англії.
З 1942 р. він – командувач союзними військами в Північній Африці, де
англо-американські війська разгромили німецько-італійську армію, забезпечивши
таким чином умови для вторгнення в Італію. У липні 1943 р. союзні війська під
його командуванням успішно провели в Сицилії десантну операцію. У грудні Д. Ейзенхауер
зайняв пост головнокомандувача з’єднаними експедиційними силами, зосередженими
в Англії. Ця англо-американська армія
призначалася для висадки на Півночі Франції (операція "Оверлорд").
Завдяки вмілому керівництву союзними військами вдалося зосередити мільйонну армію
вторгнення, що дозволило успішно
провести висадку в Нормандії. У битві на
території Німеччини завдяки творчому
мисленню, здатності передбачати розвиток
військових дій Д. Ейзенхауеру вдалося з найбільшою ефективністю
використовувати наявні сили і засоби для досягнення перемоги над німецькою
армією. На річці Ельба відбулася зустріч англо-американських військ з Червоною
Армією, як і було передбачено планом, прийнятим главами урядів США, СРСР і
Великобританії на Кримській конференції в лютому 1945 р.
Авторитет генерала
Д. Ейзенхауера серед союзних військ був дуже високий. Не було б його
вмілого, талановитого командування, англо-американські війська не домоглися б
узгоджених дій, які привели до перемоги над
ворогом з малими втратами для
союзників.
Після війни
Ейзенхауер пішов у відставку, але через кілька років повернувся в армію, щоб
очолити війська Організації Північноатлантичного договору (НАТО). У 1952 р.
генерал Д. Ейзенхауер був висунутий у президенти від республіканської
партії і виграв вибори. Після двох
термінів президентства Ейзенхауер відійшов від політичної та військової
діяльності і повернувся на свою ферму.
Д. Ейзенхауер командував
численними багатонаціональними
арміями, планував і здійснював оборонні і наступальні операції, проявляючи
полководницький талант і виняткові здібності військового керівника. 28
березня 1969 р. в місті Вашингтон
Девід Ейзенхауер пішов із
життя. За бойові заслуги генерал
Ейзенхауер удостоєний численними
нагородами союзних держав, у тому числі нагороджений вищим орденом
Радянського Союзу «Перемога».
Олександр
Михайлович Василевський
Олександр Михайлович
– один з найвидатніших полководців Другої світової війни, вніс
неоціненний вклад у розвиток радянського військового мистецтва.
Шарль
де Голль
Говорячи про Францію
у період Другої світової війни, не можна оминути такої постаті, як Шарль де
Голль. До початку війни де Голль мав чин полковника. З 1-го червня 1940 р. він
одночасно виконував обов’язки бригадного генерала, але офіційно його не встигли
утвердити, і після війни він отримував пенсію від Четвертої республіки як
полковник. 6-го червня його було призначено заступником міністра закордонних
справ на період війни. На цій посаді
генерал не прийняв умов перемир’я, а 15 червня, після переходу влади до Петена,
емігрував до Британії. Саме цей момент став переломним у біографії де Голля.
Де Голль
звинувачував уряд Петена у зраді і заявив, що «з повним усвідомленням обов’язку
виступає від імені Франції”. З’явилися й інші заклики де Голля. Так де Голль
став на чолі «Вільної Франції” – організації, покликаної чинити опір окупантам
і колабораціоністському режиму Віші. Проте спочатку він зіткнувся з чималими
труднощами, оскільки не був досить відомим у своїй країні та не викликав жодної
довіри за кордоном. Але згодом за нього поручився прем’єр-міністр Британії
В. Черчиль, який прагнув створити альтернативу вішістським капітулянтам,
тому визнав де Голля «главою всіх вільних французів». З жовтня 1941 р.,
після перших масових розстрілів заручників німцями, де Голль закликав французів
до загального страйку і до масових акцій непокори.
Такі дії де Голля
викликали роздратування на Заході. У листопаді 1942 р. американські
війська висадилися на території Алжиру та Марокко та пішли на переговори з французькими
воєначальниками, котрі підтримували Віші. Де Голль намагався переконати
керівництво Англії та США у помилковості такого вибору, та марно.
Переїхавши 1943 р.
до Алжиру, де Голль разом з маршалом Жіро створив уряд Франції у вигнанні.
Відтоді рухом Опору керували саме з цієї африканської країни. Військо де Голля
вело активні дії у Північній Африці та Італії, а згодом брало безпосередню
участь у звільненні Франції. Саме де Голлеві країна завдячує тим, що відразу
після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і
швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу Національного уряду, дали
змогу уникнути задуманого американцями запровадження режиму Спільного
військового уряду французьких територіях. У Парижі де Голль з’явився наступного
дня після його звільнення. Він одразу ж зайняв будівлю Військового міністерства
на вулиці Сен-Домінік. Таким чином він хотів засвідчити, що Республіка не
припиняла свого існування, а уряд Віші був лише тимчасовим відхиленням. Після
цього він вирушив до Ратуші, де виголосив історичну промову, в якій наголосив
на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів показати
американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозволить панування у Франції
когось іншого, крім «титульної нації».
Гейнц Вільгельм Гудеріан
Гейнц Вільгельм Гудеріан – генерал-полковник
німецької армії. Разом з Шарлем де Голлем і Дж. Фуллером вважався батьком
моторизованих способів ведення війни. Родоначальник танкобудування в Германії і
танкового роду військ в світі. Мав прізвиська SchnellerHeinz — «Швидкохідний
Гейнц», HeinzBrausewetter – «Гейнц-ураган».
Написав книжку «Увага, танки».
Народився 17 червня 1888 року в містечку Кульм,
що поряд з рікою Вісла, на південь від Гданська (Польща).
Під час вторгнення до Польщі Гудеріан командував
19-м моторизованим корпусом і був нагороджений Залізним Хрестом першого ступеня
(13 вересня 1939 року), а потім і Рицарським Хрестом (27 жовтня 1939
року).
Під час вторгнення до Франції 19-й корпус
Гудеріана (1-я, 2-я і 10-я танкові дивізії і мотопіхотний полк «Велика
Німеччина») увійшов до танкової групи під командуванням Е. фон Клейста
(«Танкова група Клейста»). Гудеріан широко застосовував тактику бліцкригу, не
завжди, проте, погоджуючи свої дії з директивами командування. Він просував
свої танки вперед, робляючи спустошення далеко за очікуваною лінією фронту,
блокуючи комунікації, захоплюючи в полон цілі французькі штаби, які наївно
вважали, що німецькі війська все ще знаходяться на західному березі річки Маас,
тим самим позбавляючи французькі частини командування.
Завдяки цьому у нього склалася репутація
примхливого і погано керованого
командира. 16 травня 1940 року командувач группою Евальд фон Клейст тимчасово
усунув Гудеріана від командування корпусом за непокору наказам, проте цей
інцидент був швидко улагоджений. За підсумками Французької кампанії Гудеріан 19 липня 1940 року був підвищений до
генерала-полковника.
З листопада 1940 року – командувач 2-ою
танковою групою.
2-га танкова група у складігрупи армій «Центр»
почала східну кампанію оточенням Бреста з півночі і півдня. У боях протии
Червоної Армії тактика бліцкригу мала феноменальний успіх. Німецькі війська
нестримно просувалися вперед: 28 червня захоплено Мінськ, 16 липня (за
радянською версією
–
28 липня) –
узятий Смоленськ. Західний фронт Червоної Армії зазнав
поразки. 17 липня
1941 року Гудеріан отримав Рицарський хрест з
Дубовим Листям.
У цей момент Гітлер вирішив поміняти загальний
план кампанії, і замість продовження стрімкого наступу на Москву віддав наказ
розвернути танки Гудеріана на південь – на Київ (інша ударна
сила групи «Центр», 3-я танкова армія Гота, була передана групі «Північ» для
наступу на Ленінград). 15 вересня частини 2-ої танкової групи з 'єдналися на
схід від Києва з 1-ою танковою армією групи армій «Південь» під
командуванням Клейста. В результаті в
«Київському казані» опинився весь Південно-західний фронт СРСР. Лише у полон
потрапило більше 640 тис. радянських
солдатів і офіцерів.
Темп наступу на столицю СРСР був втрачений, що і
стало надалі однією з причин зриву операції «Барбаросса». Після початку наступу
на Москву 2-га танкова група зайняла Орел (3 жовтня) і Мінськ (11 жовтня).
Проте Тулу узяти не вдалося.
Пізніше, із-за розбіжностей з призначеним
командувачем групою армій «Центр» фельдмаршалом фон Клюге, який постійно
намагався чинити опір просуванню кар'єри Гудеріана, і із-за відведення своїх
танків з небезпечної позиції всупереч наказу, Гудеріан був усунений від
командування.
26 грудня 1941 року Гудеріан був
відправлений до резерву Головного командування, 16 січня 1942 року призначений
у відділ поповнення штабу 3-го армійського корпусу (у Берліні). 28
лютого 1943 року (після Сталінграду) Гудеріан призначений на посаду головного інспектора
бронетанкових військ, відповідальним за модернізацію бронетанкових частин. Він
швидко встановив хороші стосунки з Альбертом Шпєєром, міністром озброєнь і
постачання, і обопільними зусиллями вони різко збільшили кількість танків, що
випускалися.
Багато змін було внесено до конструкцій танків
особисто Гудеріаном, який часто відвідував з інспекціями заводи, стрільбища і
випробувальні полігони. Після невдалого замаху на Гітлера в липні 1944 року
Гудеріан став також начальником Генерального штабу сухопутних військ. 28
березня 1945 року, після чергової суперечки з Гітлером, визваної
втручанням останнього в управління танковими бойовими частинами, Гудеріан був знятий
з посади і відправлений у відпустку.
Гудеріан був узятий в полон американськими
військами 10 травня 1945 року в Тиролі. Він був
доставлений до Нюрнберга, але виступав на трибуналі лише як свідок. Радянська
сторона хотіла пред'явити йому звинувачення у військових злочинах, але союзники
з цим не погодилися. Одним із звинувачень були розстріли полонених
червоноармійців, захоплених передовими моторизованими частинами під час
глибоких проривів оборони в 1941-му році. Прямих наказів Гудеріана про
розстріли не виявили, але звинувачення мотивували тим, що він не міг не знати
про них і, відповідно, не перешкоджав. Гудеріан не став заперечувати свою
обізнаність про такі випадки і пояснював їх помстою солдатів за розстріли
німецьких танкістів, що траплялися в Червоній Армії, – їх плутали з есесівцями
через чорну форму і емблему німецьких
танкових військ (череп з схрещеними кістками, т.з. «мертва»
голова ). В
1946 року Гудеріан був поміщений у в'язницю в Аллендорфі, а потім в Нойштадте.
У червні 1948 року був випущений на свободу.
Помер 14 траня 1954 року в містечку Швангау
(Німеччина).
Еріх фон Манштейн
(1887-1973)
Під час нападу
Німеччини на СРСР Еріх фон Манштейн отримав під командування 56-ий танковий
корпус групи армій «Північ». Він вступив у бій 22 червня 1941р. і за декілька
місяців просунувся зі своїм корпусом на 150-170 км, приймав участь у
битві під Псковом і на р. Ільмень. 19 липня 1941 р. Манштейн отримав наказ
наступати на Ленінград.
У листопаді 1942
року Манштейн став командувачам знов сформованої групи армій «Дон». Він отримав
наказ звільнити оточені в Сталінграді армії. Фон Манштейн почав наступ 12
грудня і до 24 грудня 1942 року був в 50 км від Сталінграду, коли його просування
було зупинене. Потім був тривалий відступ на 200 км назад, який
продовжувався до лютого 1943 року.
У лютому 1943 року
фон Манштейн став командуючим групи армій «Південь» і захопив Харків, а 15
березня Бєлгород. За розробку цієї операції 14 березня 1943 року Манштейн
отримав дубові листки до свого Лицарського Хреста.
Як і в попередніх
операціях, фон Манштейн мав план наступу на Курській дузі, але він був відкинутий
командуванням. В ході операції «Цитадель», група армій «Південь» Манштейна мала
хороші шанси на успіх, але, кінець кінцем, була зупинена, коли 4-а танкова
армія більше не змогла просуватися на північ. Після невтішних результатів
операції «Цитадель», Еріх фон Манштейн довгий час відступав під натиском
контрнаступу Червоної Армії.
У вересні 1943 р.
фон Манштейн обороняв західний берег Дніпра, але зазнав відчутних втрат і
змушений був відступати на Правобережну Україну. 16-17 лютого 1944 р.
Манштейн вів запеклі бої у «Черкаському Котловані», але із-за невиконання
наказів Гітлера у березні 1944р. був відправлений у відставку. Зважаючи на
заслуги Манштейна, Гітлер нагородив його мечами до Лицарського хреста 30
березня 1944 р..
У 1945 році він був
арештований англійцями і ув’язнений. Через три роки відбувся суд, і Еріх фон
Манштейн був визнаний винним у військових злочинах і засуджений до 18-річного
тюремного строку. Його звільнили в травні 1953 року за станом здоров’я. Пішовши
на відпочинок, Манштейн почав роботу на мемуарами, де описував дії вермахту на
Східному фронті, поклавши всю провину за поразки на Гітлера. Його книга
«Загублені перемоги» була переведена на багато мов. Останні роки життя він
провів в Баварії, де й помер 10 червня 1973 р. в невеликому містечку
Іршенхаузен.
Ервін
Ойген Йоганнес Роммель
Народився 15
листопада 1891 р. в Хайденхаймі в родині шкільного вчителя. Військову кар’єру
почав у 1910 р. фанен-юнкером в 124-ому піхотному полку за бажанням батька. По
закінченню військового училища став лейтенантом.
На початку Другої
світової війни продовжував керівництво охороною, але після захоплення Польщі
звернувся до Адольфа Гітлера з проханням надати можливість брати участь в
нападі на Францію. 15 лютого 1940 року був призначений командиром 7-ої танкової
дивізії. Під час наступу на Францію Роммель виробив власну тактику введення бою
його війська стрімко наступали не широким фронтом, ідучи на ризик, щоб вдарити
з тилу. Роммель не раз особисто брав участь в боях. За період французької
кампанії війська Роммеля втратили лише близько 2500 осіб та 42 танків. За
успішні військові дії у Франції отримав Лицарського хреста та чин
генерал-майора. Згодом за військові заслуги отримав чин генерал-фельдмаршала.
Ервін Роммель брав
активну участь у Північно-Африканській кампанії. 14-го червня 11-й гусарський полк британської армії
перетнув кордон Єгипту з Лівією. У відповідь, італійці у вересні 1940-го року
розпочали масштабний наступ і захопили Сіді-Барані – єгипетське місто на заході країни. У грудні британці перейшли у
контрнаступ та завдали у ході операції «Компас» серйозної поразки 10-ій італійській
армії. Німцям, дотримуючись своїх союзницьких обіцянок, довелось терміново
перекидати до Північної Африки корпус «Африка» під командуванням Ервіна
Роммеля.
У жовтні 1942-го
року британські війська під командуванням Монтгомері завдали удару по армії
Роммеля під Ель-Аламейном і здобули перемогу.
Ервін Роммель – один
з небагатьох німецьких воєначальників, якого не було звинувачено у нацистських
військових злочинах. Він засвідчив вміння стратегічного планування і виробив
власну тактику ведення боїв.