ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА: ДЖЕРЕЛА

                               
                              З ПРАЦІ П. ШЕВАЛЬЄ (1) «РОЗВІДКА ПРО ЗЕМЛІ, ЗВИЧАЇ,
                          СПОСІБ ПРАВЛІННЯ, ПОХОДЖЕННЯ ТА РЕЛІГІЮ КОЗАКІВ»
1663 р.
    Козаки завдячують своєю назвою вправності та спритності, з якими вони досягають найнебезпечніших і найнеприступніших місць, таких як гирло Борисфена, щоб звідти йти війною на турків та малих татар (кримських татар. – Авт); польське слово «коза» означає те саме, що французьке une chevré.
   Колись, а також за часів Сігізмунда Першого це були добровольці з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі, які гуртувалися так, як це вони роблять і тепер, щоб піратствувати на Чорному морі, де вони звичайно захоплювали величезні цінності й багату здобич, як на турецьких галерах, що зустрічалися на цьому морі, так і під час нападів на Анатолію; там вони часто грабували і плюндрували такі міста, як Трапезунд і Сіноп, кілька разів навіть насмілившись підійти на дві милі під Константинополь і взяти там бранців та здобич. Коли надходила осінь, кожний з цих сміливців вертався додому, умовившись зустрітися весною на островах і порогах Борисфена, щоб звідти знову робити свої походи. ‹…›

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С. 23 – 24.

                                                                    ***
1 Шевальє П’єр – французький дипломат і військовий діяч, який наприкінці 1640-х рр. був секретарем французького посольства у Польщі, автор праці «Історія війни козаків проти Польщі», написаної у 1653 – 1663 рр.
                                                     Завдання до джерела:
1. Коли і де було видано праці П. Шевальє, присвячені історії козацтва?
2. Як автор пояснює походження поняття «козак»?
3. Порівняйте трактування П. Шевальє із поглядами на походження поняття «козак» сучасних дослідників.
                                                         З ЛІТОПИСУ ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ (1)
                                                      ПРО ВИНИКНЕННЯ І ПОБУТ КОЗАЦТВА
1710 р.
     Народ малоросійський, прозваний козаками, має що-найдавніше походження від скіфського роду, – котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, – від хозар ‹…›. Через деякий, немалий, час розмножилися і розселилися пе обох берегах Дону, річки, що відділяє Європу від Азії, а потім і в Європі не одну землю під руку свою забрали – поселилися в Таврії (нині Кримом прозивається), звідти попрямували до Дніпра, вийшли за Дніпром до земель, що лежать понад Чорним морем, де стоять нині Очаків та Бєлгород ‹…›.
За цих тяжких часів пам’ять про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються. Хоча Веспасіян Каховський (2) і виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються, проте більш переконливою видається думка Стриковського (3), який по-іншому цю назву пояснює: козаки беруть свій початок від якогось проводиря Козака, стараннями котрого не раз татари були битими. Олександр же Гвагнін (4) від волі цю назву пояснює, оскільки прабатьки козацькі завжди з власної волі з охотою на битву вирушали, так само, як і козаки зараз, не приховуючи своєї хоробрості, з власної охоти на війну йдуть; бо ж волею спонукувані вони малими силами тьму-тьмущу ляхів побивали і, ледь не всю Польщу з боями пройшовши, Малоросію від тяжкого ярма панського визволили. ‹…›
     Оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман. Але року 1516, коли Жигмонт перший, король польський, організував рушеніє на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждавши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Російську землю; вогнем і мечем він пройшовся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Бєлгород, де вони, здобувши величезну здобич, повернули назад, але якраз тут їх нагнали турки і татари; в битві, що зав’язалася, воїни-християни здолали турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, не найманого воїнства. Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввійшли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються. Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило, у військовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана; але і старші їхні живуть разом із звичайними, і якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то, так як звичайну сірому, карають на смерть. Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо ж трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева. Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть походом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже велику здобич і везуть назад силу силенну добра всякого. На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, – сказано було, – царю турецький, що лоза, то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано: вони Русь за своє багатство велике мають, хитрість військову та мужність у війні знають. Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньому краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти.

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992. – С. 15, 22 – 23, 24 – 25.
                                                             ***
1 Грабянка Григорій (р. н. невідомий – близько 1738 рр.) – представник козацької старшини, автор козацького літопису «Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницького... с поляками... Року 1710», у якому висвітлено події до 1709
2 Каховський Веспасіан (1633 – 1700 рр.) – польський поет та історик, офіційний придворний історіограф польського короля Яна Собєського, автор чотиритомного твору «Польські аннали від смерті Владислава IV», у якому висвітлено події 1648 – 1672 рр.
3 Стрийковський Мацей (близько 1547 – після 1582 рр.) – польський дипломат, священик, автор «Хроніки Польської, Литовської, Жмудської і всієї Русі», доведеної до 1572 р.
4 Ґваньїні Олександр (1538 – 1614 рр.) – автор «Хроніки Сарматії Європейської».

                                                 Завдання до джерела:
1. Які точки зору щодо походження козацтва згадуються у джерелі? Прихильником якої з них був автор?
2. Коли та за яких обставин, на думку автора, з’явилися власне українські козаки. Порівняйте ці відомості з даними Густинського літопису.
3. Яку інформацію щодо повсякденного життя та озброєння козаків вміщено у «Літопису»?
4. Проаналізуйте ставлення автора до козаків.

                                   ЯН АНДЖЕЙ КРАСІНСЬКИЙ (1)
                                      ПРО ОЗБРОЄННЯ КОЗАКІВ
1574 р.
     Останній рід кінноти складають козаки, які легко переносять холод, голод та будь-які тяготи. Озброєні вони дуже легко, зовсім як татари. Коні у них дуже рухливі та придатні для дрібних сутичок. Сідла влаштовані так, що на них легко повертатися на всі боки і стріляти з лука. У битвах вони користуються більш за все луком, поціляючи ворожих вершників та їх коней дощем стріл. Шаблями татарськими озброєні. Списи також короткі мають. Ворожою країною вони пересуваються надзвичайно швидко, знищуючи все вогнем і мечем. Швидкістю рухів забезпечується безпека воїна та перемога над ворогом. Постійно перебуваючи у розлогих подільських степах, де вони ведуть безперервну війну з кримськими (таврійськими) татарами, козаки возять із собою в сідельних торбах усі улюблені харчові припаси, як ось: хліб, солену свинину та сіль, перемішану з перцем. Кожен, крім того, має при собі сокиру та трут, аби у випадку вдалого полювання на звіра, котрого багато водиться у безлюдних пустищах, які відвідують козаки, мати можливість відразу розвести вогонь і зажарити здобич, приправивши її сіллю та перцем.

Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – У 2-х ч. – К., 2008. – Ч. 2 (Додатки). – С. 301.
                                                                        ***
1 Красінський Ян Анджей (1550 – 1612 рр.) – автор першого друкованого географічно-політичного опису Речі Посполитої «Полонія. До ясновельможного та могутнього Генріха Першого Валуа, з ласки Божої польського короля», виданої у Болоньї у 1574 р.

                                  Завдання до джерела:
1. З чого складалося озброєння козака у XVI ст.?
2. У чому полягали переваги козацького озброєння?
                З «ХРОНІКИ» Й. БЄЛЬСЬКОГО (1) ПРО ЗВИЧАЇ КОЗАКІВ
Кінець XVI ст.
Про Козаків
Ці люди на Низу зазвичай займаються тим, що ловлять рибу, (ріка ця впадає до Дніпра) (2), там же її, на сонці, без солі, сушать і тим харчуються протягом літа, а на зиму розходяться у найближчі міста, а саме: в Київ, Черкаси та інші, човни свої поховавши на острові у безпечному місці на Дніпрі та кількасот чоловік там залишивши – на корені або, як вони кажуть, при стрільбі. Вони мають і свої гарматки, які на турецьких замках набрали і в татар повіднімали. Спочатку козаків не було так багато, але тепер збирається їх до кількох тисяч чоловік, особливо останнім часом їх намножилося. Вони дуже часто завдають великої шкоди татарам і туркам: як ось вже кілька разів Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки руйнували; і в полях немало брали худоби, так що вже не насмілюються ані турки, ані татари так далеко вівці та рогату худобу випасати, як то раніш було, також не випасають вони худоби на цьому [правому] боці Дніпра далі ніж за десять миль (3) [від згаданих замків]. Козаки найбільше сварять нас із турками; і татари кажуть, що аби не вони, то з нами добре мешкали б, але татарам не треба вірити. Добре, щоб козаки були, але щоб до ладу приведені і платилося б їм: і нехай би вони там на Дніпрі постійно мешкали по виспах (4) або островах, яких там є кілька дуже неприступних (придатних до оборони), таких що якби на котромусь засіло кілька або кільканадцять сотень чоловік, то хай і найбільше військо прийшло б, нічого б їм там не вчинило б. {Кохання} І між іншими є там острів один, який називають [островом] Кохання (5); він лежить між порогами, на відстані 40 миль від Києва, і завдовжки є кілька миль. Коли татари чують про козаків на ньому, то не так легко до нас переправляються, бо з цього острова можна їм перешкодити переправу Кременецьким та Кучманським бродами (6), тими двома, що вони звичайно до нас переправляються. {Хортиця.} Неподалік є й інший острів, котрий зветься Хортиця, на якому Вишневецький перед тим мешкав і татарам на великій перешкоді був, так що за нього не сміли вони так часто до нас удиратися; трохи нижче цього острова ріка Тисмениця (7) в Дніпро впадає, 44 милі від Києва. {Томаківка.} Є ще третій [острів], котрий зветься Томаківкою, на якому найбільше низові козаки мешкають, він править їм за найміцніший замок; навпроти нього впадають у Дніпро дві ріки, Тисмен і Фесин (8), що витікає з Чорного лісу. Є й інших менших виспів або островів там немало, і коли б на них збудувати замки й міста осадити, не важилися б татари до нас так часто приходити. Але ми у Самбора радше воліємо від них захищатись. {Пороги.} Водою також марно мав би будь-хто [пробувати] їм [козакам] щось вчинити, бо там з моря ніякі галери чи боти на Дніпро внестись не можуть з огляду на Пороги, які Господь Бог сам укріпив, і якби не вони, давно б тамошні краї відвідали турки; але козаки так призвичаїлися до того, аби ті Пороги долати у своїх шкіряних човнах, які вони звуть чайками, по линвах спускаючись і так само по линвах же [човни] вгору витягаючи. У таких самих човнах колись Русь Грецьким цесарям шкоди завдавала, нападаючи часом аж під самий Константинополь, як про це Зонара, грецький історик (9), пише. Мабуть, і тепер козаки зробили б так, якби їх було так само багато. І відтак турки на тому стоять, аби тамтешні краї пустими були і люди [там] не множилися, щоб вони були безпечні у Царгороді. {Порт у Білгороді.} Був також колись у тамтих краях порт великий, власне в Білгороді, з якого аж до самого Кіпру пшеницю з Поділля возили; тепер тільки каравани тамтою землею до Москви ходять на Очаків, де з Білгорода гостинець (торгівельний шлях) є великий, на якому часто козаки турецьких купців розбивають і, коли бажають язика дістати, там його найшвидше дістають. Утім, не лише на Дніпрі, але і на Тисмениці й Оршаниці (10) річках менших є таких островів досить, на яких замків потужних для татар можна набудувати: {Балаклій.} так також і Балаклій (11) коли б оправити, який лежить над Чапчаклеєм-річкою, дев’ять миль від Очакова, {Шляхи татарські.} не так би легко тамтешні татари важилися до нас ходити, особливо Чорним шляхом (12), котрий від Чорного лісу є названий, бо в ньому звикли татари таїтись аж поки всі переправляться через Синю Воду, то є озеро дуже спокійне поблизу того місця, де Дніпро впадає до моря. Також коли б також збудувано замок на Кременчуку (що його Король Пан наш нинішній доручив уже було Миколаєві Язловецькому, старості снятинському (13). Якби це [було] на Німецьких річках або це мали Венеціанці, не були б вони так недбалі в цьому як ми. І якби лише ми козаків приспособили, то легше до того прийшли, особливо Татарські упоминки на них [себто на утримання козаків] обернувши. І якби навіть кварти (14) на жовнірів не вистачило б, адже через збільшені видатки [спеціальний] побор на якийсь час можна встановити, щоб там міста і замки, як то має бути, стали. Їх же було б з чого будувати, бо там деревини досить на тих островах, із камінням також не важко [себто за ним справа не стане]. Чим би ми разом тим вошам татарам відняли [силу], єдино якби ми самі того хотіли. {Оришовський.} Про що чув досить мудрі мови Яна Оришовського (15), стрийця мого, який тривалий час гетьманом у козаків бував і знайомий з тамтешніми місцями добре. Він осилив би ту [справу] і став би її розумом.
{Козаки донські.} Є також козаки московські, що їх кличемо Донськими і з ріки Дону на Волгу часом переходять, чайки свої волоком через гору Переволоку перетягуючи. Ці також татарам, де можуть, шкоди завдають, відтак татари над Москвою, так само як і над нами, звикли мститися. Ходять також інколи наші Низові з ними, але землею [суходолом] мусять [добиратись], бо водою не можуть. І за тих часів, коли Стефан-король (16) хотів їх доконечно вигубити, забиралися до Москви до тих других козаків, звідки ще більшу небезпеку [король] побачив і тому ймовірно дав їм спокій. Відтак сваволя в них тим більше проросла так, що дійшло до того, що замість користі, нам більше шкодять. Треба, щоб у порядку були і сплачувано їм, а [щоб] гетьмана від короля мали, а також, аби сотники і отамани присягали: без сумніву була б [тоді державі] їх послуга добра і безпечніше було б у тамтешніх краях із ними. Але я це комусь мудрішому в цій [справі] доручаю.

Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – У 2-х ч. – К., 2008. – Ч. 2 (Додатки). – С. 325 – 330.

                                                            ***
1 Бєльський Йоахим (1540 – 1599 рр.) – польський хроніст, упорядник «Хроніки Польщі» (1597), син Мартина Бєльського (1495 – 1575 рр.) – автора першого польського історичного твору «Всесвітня хроніка» (1551).
2 На думку Й. Бєльського, «Низ» – назва притоки Дніпра.
3 Миля: мала – 6350 м, середня – 7030 м, велика – 7810 м, тобто на відстані 60 – 80 км.
4 Островах.
5 Кухарів острів.
6 Кременецький брід знаходився на Південному Бузі, Кучманський – через річку Кучмань, праву притоку Південного Буга.
7 Напевно, р. Інгулець.
8 За припущенням Д. Вирського, «Тисмен» – р. Томаківкa, а «Фесин» – р. Базавлук (можливо, р.Чортомлик).
9 Зонара Іоанн – візантійський хроніст ХІІ ст.
10 На думку Д. Вирського, йдеться про р. Вільшану, праву притоку Дніпра (неподалік Черкас).
11 Балаклей – замок над р. Чапчаклея, поблизу її впадіння до Південного Бугу. 1585 р. люстратори Речі Посполитої радили уряду відбудувати тут замок.
12 Починався біля Перекопу, вів до переправ у гирлі Дніпра, далі до верхів’їв річок Тясмин, Інгул та Інгулець, де ділився на кілька шляхів (у тому числі Кучманський – на Бар).
13 М. Язловецький був призначений польським  урядом  очільником  козацтва.
14 Кварта – чверть прибутків з державних земель, за рахунок якої фінансувалось коронне військо.
15 Ян Оришовський (близько 1535 – 1605 рр.) – згідно з реформою Стефана Баторія був призначений гетьманом реєстрового козацтва.
16 Стефан Баторій – король Речі Посполитої у 1576 – 1586 рр.

                                              Завдання до джерела:
1. Які осередки низового козацтва зазначено у джерелі?
2. Про які заняття козаків згадує Й. Бєльський?
3. Яких заходів хроніст пропонував вжити уряду Речі Посполитої, щоб запобігти татарській загрозі? Яким чином, на його думку, мало бути реформовано козацтво?
4. Як Ви розумієте вислів Й. Бєльського: «Але ми у Самбора радше воліємо від них [татар] захищатись»?
                                         ІСТОРИЧНА ПІСНЯ ПРО БАЙДУ
XVI ст.
В Цариграді на риночку
Там п’є Байда мед, горілочку;
Ой п’є Байда та не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой п’є Байда та й кивається,
Та на свого цюру поглядається:
«Ой цюро ж мій молодесенький!
Та чи будеш мені вірнесенький?»
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо, ти славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
«Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!»
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
«Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть Байду, і зв’яжіте,
На гак ребром зачепіте!»
Ой висить Байда та й не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой висить Байда та й гадає,
Та на свого цюру споглядає,
Та на свого цюру молодого
І на свого коня вороного:
«Ой цюро ж мій молодесенький!
Подай мені лучок та тугесенький,
Подай мені тугий лучок
І стрілочок цілий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу я убити для його дочки!
Де як мірю, там я вцілю,
Де я важу, там я вражу!»
Ой як стрілив – царя вцілив,
А царицю в потилицю,
Його доньку  в головоньку.
«Отто ж тобі, царю,
За Байдину кару!
Було тобі знати,
Як Байду карати:
Було Байді голову ізтяти,
Його тіло поховати,
Вороним конем їздити,
Хлопця собі зголубити».

Дзюба О. М., Павленко Г. І. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (Х – середина XVII ст.). – К., 1998. – С. 123 – 124.

                                                 Завдання до джерела:
1. Якого історичного діяча ототожнюють з фольклорним персонажем Байдою? Чим він уславився?
2. Коли і під час якого походу Д. Вишневецький потрапив до турецького полону, де був страчений?
3. Які факти у баладі відповідають даним інших історичних джерел про загибель Д. Вишневецького, а які, на Вашу думку, є фольклорним вимислом?
4. Які козацькі чесноти оспівані у пісні?
                           З «ЩОДЕННИКА» ЕРІХА ЛЯСОТИ
                            ПРО УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ НА СІЧІ
1594 р.
     ‹…› Ми пішли до своїх куренів (Hutten), які вони звичайно називають кошами (Koczen), зроблених із хмизу, а зверху обкладених кінською шкурою для захисту від дощу. ‹…›
20-го червня ми мали аудієнцію і передали письмово в Колі те, що нам наказано відносно вербування.
     У відповідь на це вони попросили переданий нами лист і зажадали, щоб кожен висловив свою думку. Але коли вони всі на перший і другий заклик гетьмана вперто мовчали, то розділились (як це звичайно у них буває, коли домовляються про щось важливе) і утворили два кола, в одному було начальство, а в другому простолюд, який вони називають черню (Czerna). А як порадилися тут і там, чернь, нарешті, своїм звичайним вигуком схвалення (acclamation – лат.) погодилась відправитися на службу Й. І. В. і на знак цього кидала шапки вгору і відразу ж побігла до другого кола начальства і погрожувала їм, що, як хтось буде противитися, то вони помчаться з ним до річки і втоплять. Але командуючі також негайно погодились, бо вони не могли протистояти черні (яка була сильнішою, могутнішою і більш згуртованою, зате коли була розгнівана, то не терпіла ніяких заперечень), але одного лише хотіли – домовитись з нами про Умови. Для цього вони вибрали дванадцять депутатів (Deputaten) і знову викликали нас в Коло. ‹…›
     Потім, коли осавули (командири, які можуть вважатись приблизно лейтенантами) походжали в великому Колі і об’являли це іншим, чернь знову відділилась і утворила окреме Коло, а після проведеної наради знову з урочистими вигуками схвалення, підкидаючи шапки вгору, висловила згоду. Коли після цього ми вийшли з Кола, вони вдарили у військові барабани, відразу ж засурмили і дали біля десяти залпів із важкої артилерії, а вночі запустили кілька ракет.

Щоденник Еріха Лясоти із Стеблова / [переклад, підготовка до друку, редагування Л. В. Пащина, Г. І. Калайда, А. Л. Сокульський] // Запорозька старовина. – К.; Запоріжжя, 2003. – С. 222 – 277. – Режим доступу:
http://www.svit.in.ua/kny/bookla.htm

                                                Завдання до джерела:
1. Схарактеризуйте історичні обставини, за яких відбулися описані у «Щоденнику» події.
2. Що являв собою курінь?
3. Яким чином, згідно з даними «Щоденника», відбувалось ухвалення рішень на Січі? Чи відповідають ці відомості інформації з інших джерел?
4. Спираючись на дані джерела, визначте риси суспільного ладу, притаманні Запорозькій Січі.

                                       З «ОПИСУ УКРАЇНИ» Г. Л. де БОПЛАНА
                                   ПРО ВИБОРИ КОШОВОГО ОТАМАНА НА СІЧІ
Середина XVII ст.
     [Як козаки вибирають кошового отамана]
     Залишається ще розказати, що ми обіцяли, про те, як козаки вибирають свого генерала (отамана) і також як вони йдуть у похід через Чорне море аж до Анатолії воювати проти турків. Ось як вони вибирають свого генерала. Зібравшися, старі полковники і старі козаки, які мають у них повагу, віддають кожний голос за того, кого вважають найбільше здатним, і він є вибраний більшістю голосів. Якщо той, кого вибрали, нерадо приймає пост, вибачаючися, що він нездібний, нездатний чи не має доволі досвіду або замолодий, це йому не помагає. Вони тоді дають йому лише одну відповідь, а саме, що він не гідний такої честі і на місці його вбивають як зрадника, хоча, так чинячи, самі вдаються до зради. Ви ж пригадуєте собі те, що я сказав раніше, коли говорив про їхні звичаї та їхню звичайну зрадливість. Якщо вибраний козак приймає пост генерала, він дякує раді за виявлену йому честь, і хоч він негідний і нездібний до такої посади, однак запевняє, що постарається пильно і запопадливо їм служити як у загальних, так і в окремих справах, і буде готовий віддати своє життя на службі своїх братів (так вони себе називають). Після цих слів всі йому плескають і кричать «Віват! Віват!» («Слава! Слава!»). А потім один за одним, відповідно до їх становища, усі йдуть йому кланятися. Генерал подає руку – це в такий спосіб вони вітаються між собою. Ось так вони проводять вибори свого генерала, що відбувається часто серед безлюдного степу. Вони всі йому дуже послушні, і цей начальник у їхній мові називається гетьман. Влада його необмежена, він може стинати і карати на палю тих, хто провинився. Козаки дуже строгі, але не роблять нічого без військового трибуналу, який називають радою. Генерал може зазнати неласки, тому він мусить бути дуже обережним, коли веде війну, і дбати, щоб їм не трапилася невдача, а у випадку поганої зустрічі (з ворогом) він мусить бути першим, бо якщо він поповнить якусь низькість, вони його вбивають як зрадника. Після цього негайно обирають іншого у спосіб, який я вже описав. Їх провадити і командувати ними справа нелегка, і нещасний той, кому це випадає; упродовж сімнадцяти років, які я служив у цій країні, всі ті, що були на цьому пості, скінчили нещасливо.

Боплан Г. Л. Опис України / Г. Л. Боплан. – Львів, 1998. – С. 92 – 94.

                                      Завдання до джерела:
1. Яким чином відбувалися вибори кошового отамана на Січі?
2. Які відомості з «Опису України» Боплана свідчать про демократичні відносини серед козаків?
3. Яку інформацію з «Опису України» Боплана Ви можете поставити під сумнів?




     Опубліковано за виданням: Гринь О. В. Практикум з історії України литовсько-польської доби / О. В. Гринь. – Чернігів, 2011. – С. 299 - 318.

ПОШИРЕННЯ КНИГОДРУКУВАННЯ В УКРАЇНІ: ДЖЕРЕЛА

                                   З ПІСЛЯСЛОВА ДО ЛЬВІВСЬКОГО ВИДАННЯ «АПОСТОЛА»,
                                            НАДРУКОВАННОГО ІВАНОМ ФЕДОРОВИМ,
                                       ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ ДРУКУВАННЯ КНИГ У ЛЬВОВІ
1574 р.
   ‹…› І коли ми подорожували, великі скорботи й несщастя зустріли мене, не тільки з причини того, що дорога була тривала, але й тому, що люди хворіли чумою і в дорозі моїй це заважало мені, і просто сказати, все лихе і найгірше з гіршого супроводило мене. Отже, з ласки Божої до богоспасеного міста, що називається Львів прийшов і все, що в дорозі мені траплялося, ні в що поставив, щоб тільки до Христа ближчим стати. Все, про що я розповів, подібне до сновидінь і тіні, все воно минає, як дим на повітрі, і добре, і не добре розходиться. Як апостол хвалиться в скорботах, тому що скорботи породжують терпіння, а терпіння-надію, надія ж не посоромить тому, що любов Божа запалилась у серці моєму духом святим, даним мені.
І розміркувавши, я втихомирився. І коли я поселився в славнозвістному місті Львові і став ходити по слідах, протоптаних одним богообраним мужем, я почав собі проказувати таку молитву ‹…›
     І помолившись, я почав присвячене Богові діло своє до налагодження навертати, щоб боговдохновенні догмати поширювати. І пообходив багатих і благородних серед мирян, помочі просячи від них, і падав на коліна перед ними, і припадав лицем до землі, і сльозами своїми, які серце моє викликало, ноги їх обмивав, і це не раз, і не два, але багато разів робив я.
І просив священника, щоб він у церкви всіх голосно оповістив про це. І не випросив я нічого благаючими словами, не вимолив своїми слізними риданнями, не виклопотав ніякого пожертвування з допомогою священників. І заплакав я гіркими сльозами, що не знайшов ні любителів, ні помічника не тільки серед руського народу (львівських українців), але й серед греків (що проживали у Львові).
     Але знайшовся дехто з нижчого духовенства і з простих мирян, що подали мені допомогу. Не думаю, щоб вони це зробили від надлишків своїх, скоріше, мабуть, як та убога вдовиця, що два останні гроші свої пожертвувала. Всім же, що на цьому світі перебувають, вони повернуться до них, а в майбутньому посмертному житті від багатодавця Бога сторицею відплатиться.
‹…› А почалася книга, названа «Апостол», друкуватися в Богом береженому місті Львові, в якій діяння апостольські, і послання соборні, і послання святого апостола Павла після втілення Господа Бога нашого Ісуса Христа (після народження І. X.) року 1573, лютого в 25 день, і завершилася (друкуванням) року 74-го того, того ж місяця в 15 день. Просимо ж вас, всі раби благословенного Бога нашого, любов’ю духа господа нашого Ісуса Христа, що віддав себе (на розп’яття) за наші гріхи. Якщо доведеться кому-небудь (із вас) (коли-небудь) у цю корисну для душі апостольську книгу заглянути, то перш за все першопричині всього доброго, що є на світі, – творцеві життя нашого Богові подяку хай складе, а також його милості панові Григорієві Олександровичу Ходкевичу, вічної пам’яті і поселення та сукупного життя з святими рівнопрестольнини, що від віку догодили Богові, одержати хай просить. А потім синам його милому Великого князівства Литовського, старості могилівському, а також його милості панові Олександрові Григоровичу Ходкєвичу, старості городенському, державцеві мінському, хай просить спасіння душі і багаторічного здоров’я. Тому що вони спричинилися до такої користі.
А для нас же непотрібних, що дерзнули почати (видання книги «Апостол»), прощення і позбавлення гріхів хай просить. Хай же і ви благословіння і прощення гріхів сподобитеся і як щось з огріхами (з помилками) знайдете (в цій книзі), то ради Бога виправляйте, благословіть (нашу працю), а не проклинайте, бо ж це писав не дух святий і не ангел, але рука грішна і тлінна, як і інші непокарані.
     Видрукував я цю корисну для душі книгу «Апостол» в славнозвісному місті Львові на славу всемогутньої і живоначальної Тройці: Отця і Сина і Святого Духа, амінь.

Ісаєвич Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова / Я. Ісаєвич. – Львів, 1989. – С. 106 – 107.

                                                                  Завдання до джерела:
1. Які відомості про заснування Львівської друкарні наведено у джерелі? Із якими труднощами зіткнувся першодрукар?
2. Які дані навів І. Федоров про видання у Львові «Апостола»?
                                   ПОСЛАННЯ ЛЬВІСЬКОГО ЄПИСКОПА ГЕДЕОНА БАЛАБАНА
                                                     ДО УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
                           З ЗАКЛИКОМ РОБИТИ ПОЖЕРТВИ НА ВІДНОВЛЕННЯ ДРУКАРНІ
20 грудня 1586 р.
     ‹…› Оскільки нещодавно з волі Божої для хвали імені його святого, також для помноження наук писемності нашої слов’янської руської привнесена була до тих країв наших друкарня руська, яка за нестатками, а потім за смертю друкаря тієї друкарні згасла була, проте ми, піклуючись про те, щоб знову наші письмена друковані були і щоб при тій друкарні школу грецьку для науки нашого благочестя у місті Львові заснувати, задумали людей християн православних благочестя нашого рятунку і допомоги, тому що то немалого кошту і накладу потребує, шукати, для чого тих богомолів і священиків наших львівських між людей християнських посилаємо ‹…›.

Перекладено за виданням:
Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI – перша половина XVII ст.): Збірник документів / [упоряд. Я. Д. Ісаєвич, О. А. Купчинський та ін.]. – К., 1975. – С. 87.

                                            Завдання до джерела:
1. З яких причин друкарня Івана Федорова у Львові припинила роботу?
2. До чого закликав українське населення Гедеон Балабан?

     Опубліковано за виданням: Гринь О. В. Практикум з історії України литовсько-польської доби / О. В. Гринь. – Чернігів, 2011. – С. 281 - 286.

УКРАЇНСЬКІ МІСТА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. (за даними оповідних джерел)

                             

                   З «ХРОНІКИ» ЯНА ДЛУГОША ПРО УКРАЇНСЬКІ МІСТА
Друга половина XV ст.
Знамениті міста Польщі
‹…› Львів, третя митрополича резиденція Польщі, яка була перенесена сюди польським королем Владиславом Третім 1 з міста Галича, знаменитий двома замками, котрі над ним підіймаються, і багатий різними товарами, які ввозяться по Левовому морю 2 [і] суходільним шляхом доставляються до нього, проте не має судноплавної річки, яка зазвичай примножує благоустрій міст. ‹…›
Також Каменець, з усіх сторін, замість кріпосних стін, оточений подібно вінця  високими скелями, частими і прямовисними, які звідусіль оперізуються і омиваються немалою річкою Серетом, дещо заболоченою [у місці], де вона обтікає місто. Він настільки виділяється однією тільки незвичайністю і винятковістю природного розташування, що вид його дивує кожного: з усіх боків затиснутий обривчастими скелями, оточений не валами, не ровами, як інші міста, а глибокими безоднями, від погляду на які охоплює жах, укріплений по окружності, ніби валом, іншими скелями, і прихований природною огорожею так, що ніхто не здогадається, що тут місто, перш ніж вступить у саме місто. У місто відкрито тільки один доступ з замку, з півдня, він круто піднімається. Надзвичайне і єпископським достоїнством, і замком, що підіймається над містом, виробляє тільки мед, віск і скот.
Також Київ, заснований одним з польських язичеських князів Києм, що отримав назву від звучання його імені. Колись величезне місто, уславлене трьомастами храмами, з яких деякі зруйновані від ветхості, гідністю кафедрального [центру] і знатною і родючою річкою Дніпром, а також замком на узвишші, збудованому з дубових колод. Знаменитий крім того близькістю до моря; до того багатий на рибу, що спіймані у водах Дніпра риби менш, ніж полулікоть, викидаються диким звірам. ‹…›
Також Луцьк, відомий великою родючістю ґрунтів, який омивається єдиною найбільш красивою річкою під назвою Стир, відомий єпископією і замком, заснованим князем Володимиром 3.

Перекладено за виданням:
Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. Кн. I – VI. / [пер. Н. И. Щавелевой]. – М., 2004. – С. 224 – 225. – Режим доступу:
http://www.vostlit.info/Texts/rus5/Dlugos_3/frametext1.htm

                                                                                      ***
1 Католицька архієпископія була перенесена у 1412 – 1414 рр. до Львова Владиславом ІІ Ягайлом, польським королем у 1386 – 1434 рр.
2 Левовим морем Ян Длугош називав Чорне море.
3 Відомості про заснування Луцька князем Володимиром відсутні.

                                                                  Завдання до джерела:
1. Які міста Ян Длугош назвав серед найбільших в Україні? Чому?
2. Які історичні відомості, наведені хроністом, можна піддати сумніву?
3. Порівняйте відомості про Київ і Львів з «Хроніки» Яна Длугоша з даними інших джерел («Щоденників» М. Груневега та Е. Лясоти, «Записок про Московію» С. Герберштейна).
                                       
                                      ОПИС ЛЬВОВА, ВМІЩЕНИЙ У «ЩОДЕННИКУ»
                                                              МАРТІНА ҐРУНЕВЕҐА
Початок XVI ст.
Львів... лежить у такому місці, неначе це альтана посеред раю. Дуже гарні околиці... Як тільки трохи перейти через поріг, натрапиш на стільки дивовижних речей, що деінде треба було б подорожувати сто миль, щоб таке побачити. Тут широкі поля, гори і долини, пагорби і верхи, чагарники й ліс. Відразу за міською брамою все це не тільки можна оглядати, але й досягти руками. Не знаю міста у всьому королівстві, яке було б багатше на садки. Тут ростуть горіхи і сливи, розміром з куряче яйце. Їх пакують у великі бочки і вивозять аж до Москви. Виноград з тутешніх садів не тільки носять кошиками на ринок, але й роблять вино до погребів по 50-60 бочок з одного преса. Завдяки умінню і пильності виноробів їхнє вино міцніє з року в рік, так що деякі вина приймають за привезені, а не місцеві... Кипариси і розмарин тут побачиш не тільки в вазонах, але й на ділянках. Гарні каштани, дині, артишоки та деякі инші іноземні рослини тут не дивина. І вони не лише квітують, але й дають плоди... Запашні нагідки, найкращі фіалки та инші свіжі квіти можна знайти тут в будь-який час цілий рік. І городи вони мають не тільки для пожитку, але й для забави – у городах є гарні альтанки, ставки, навіть майданчики для кеглів. ‹…›
У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому одягу, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається, неначе тут порт відразу за брамою міста.
Щотижня буває три торговельних дні – по середах, п’ятницях, неділях... Але торг тут щодня, бо щоденно прибувають крамарі з усієї Русі, Поділля, з Молдавії і Волощини. Отже щодня знайдеш тут різні товари, які тільки можна придумати. Є також різноманітні добрі ремісники, навіть друкарня. І хіба не кожному відомо, як багато крамниць у Прусії, Сілезії, не кажучи про всю Польщу, тутешні вірмени заповнюють своїми товарами...
Свою назву місто має від гори, під якою воно лежить... Недалеко від левової яскині, на віддалі пострілу, є ще одна гарна гора. На цій горі князь Лев надумав спорудити замок і там встановити своє владарювання. І справді, це не тільки гарна гора, але й чудо світу. А у той час вона була ще більшим чудом, поки їй не зняли вершину. Гора височить посеред вільного простору, її з усіх боків далеко видно. З сторони Любліна вона помітна ще перед Белзом, віддаленим понад 10 миль. Поки не було збудовано замок на горі, вона мала вигляд зрізаної піраміди, і здіймалася наче гора Сінай посеред пустелі. А тепер вона виглядає, як ніби їй зняли капелюх і замінили короною, як це видно на малюнку поруч... Хоч тепер замок виглядає зле, все ж видно, що князь Лев спорудив його з великою пильністю і великим накладом коштів. Він мав свій двір лише там.
Замок займає весь верх гори... Дорога туди, викувана в скелі... входить з південного боку на довгу і досить широку рівнину... Там нема жодної будови, лише замкові мури. Тільки ліворуч, з заходу, стоїть на краю дерев’яний цейхгауз позначений № 2. А праворуч від брами глибокий рів у твердому камені. Понад ним – зведений міст до княжого палацу, який стоїть, покритий ґонтами, неначе великий будинок посеред замку і з’єднується з обох сторін з мурами. У цьому будинку є чудові зали, кімнати та инші приміщення усякого виду. Зверху велика каплиця, прикрашена на руський спосіб, у якій молився князь. Лише за нею, з сторони міста, є капличка з католицьким вівтарем. Обидві зараз пусті.
Всі двері, брами, дорога, вікна прикрашені різьбленим каменем. Коли перейти згаданий міст, то під палацом веде прохід з брамою поза будинок. Тут опиняєшся на гарній і великій чотирикутній площі, в кінці якої замок завершується двома великими півкруглими вежами... Ця площа, чи двір, має навколо по мурі хід, вид з якого дає очам більшу насолоду, ніж можна було б уявити... У замку є багато староруської зброї – різних арбалетів, щитів, списів, шоломів тощо. Коли князь закінчив замок і там став перебувати як у недоступному місці, люди стали називати за іменем володаря цей замок Львовом.
Що ж стосується знаменитого міста, яке виникло під цією горою, я чув від старих людей таке. Якраз тоді, коли Лев готував для замку місце недалеко від гори Льва, його слуги з иншої гори, напроти замку, помітили ще одну високу гарну гору. Коли вони з нею знайомилися, натрапили на страшного дракона. Як тільки князь про нього довідався, учинив раду і погубив цього жахливого змія. Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, змурувати церкву на честь св. Юра (оскільки той також знищив подібного змія). Цю церкву надав він своїм руським священикам як парафіяльну. Вона віддалена від замку приблизно настільки, як гданська Висока брама від Мотлавської брами... Недалеко від церкви показують у скелі печеру згаданого дракона, яку називають тепер Змієвою ямою. Церква разом з будівлями духівництва займає весь верх гори. Там і тепер має резиденцію український єпископ; називають церкву «столичною», що означає «кафедральна церква», або «собор» (хоч у місті є більша і краща українська церква). Церква св. Юра приблизно дорівнює гданській церкві св. Варвари, але побудована на український спосіб. За моїх часів вона була повністю перемурована і прикрашена деякими новими образами, що їх намалював дуже старанно український митець Федько. Якщо хочеш побачити гарний, добре прикрашений храм, зайди в середину до цієї церкви. Назовні вона не така, хоч вже має бляшану покрівлю.
Під час будови цієї церкви почали збиратися люди..., аж поки не виросло велике село, яке ще й нині є на передмісті. А князь побачив, що було б неважко спорудити місто. Йому сподобалася долина під замком – рівне місце, оточене горами.
Як видно, церква Юра була першою будовою міста після замку... Оскільки в ті часи Полтва блукала по долині і утворювала в лісі під узгір’ям велике болото, князь розпорядився збирати воду в рів і відпроваджувати її, осушувати землю, викорчовувати ліс. А тоді князь Лев почав під своїм замком вимірювати місто, проголосив для нього вольності і подбав також, щоб місто навічно користувалося його ім’ям і гербом...
Побачивши, що це місто ростиме великим, що воно багате на воду і дерево, люди почали туди сходитися... Від того часу дотепер місто так поширилося, що його передмістя тягнеться аж до [церкви] св. Юра. І з усіх сторін міста є такі передмістя, а в них є чудові вулички. За моїх часів місто зросло настільки, що коли я від’їжджав звідтіля, то супроти того міста, до якого я прибув, неначе виникло друге таке саме місто.
Під цією церквою гора кінчається і далі йде в иншому напрямі. На північ простяглося велике передмістя, початок якого на плані позначено хрестиком. На цій вулиці справа, біля підніжжя гори мурований храм св. Івана. А далі гарна мурована українська церква, названа Монастирем, бо там є гарний мурований будинок для їхніх ченців. Дотепер їх живе там один чи два. Кілька років тому почали вести чернече життя також українські монахині. І ця церква за моїх часів була цілком перемурована і прикрашена гарними мальовилами. Далі на цій вулиці мали українці стару церкву, яка недавно була розібрана, а на її місці споруджена нова, дуже гарна, з дерева. За українським монастирем трохи далі є вірменський монастир. Це також великий мурований будинок, при якому є і дерев’яна будівля. У монастирі стоять одна за одною дві муровані церкви – св. Марії і св. Якова. Ще, крім того, у садку одного вірменина вони мають гарну дерев’яну церковцю, її називають «при св. Хресті», бо у тому садку знайшли яблуко з розп’яттям.
Місто Львів (середмістя) збудовано чотирикутником... Розміром дорівнює Торуневі. Воно має навколо два міцні мури. Перший високий і з усіх боків на ньому багато високих веж. Муром під ґонтовим дашком можна дійти аж до замку. Цей Нижній замок служить королівським палацом, або двором, бо він підготований лише для житла, а не для оборони міста... [На дворі замку] стоїть церква св. Катерини. Вона була раніше руською, як ще й тепер свідчить вся її будова. Всередині, починаючи з підлоги, прикрашена мальовилами євангельських історій і святих, все на руський лад... Змурована вона дуже старанно, з особливо міцної цегли.
Цей [високий] мур оточено ще другим муром, від замку (починаючи з великої бастеї), північною стороною до Галицької брами на ньому багато високих веж. Вони напівкруглі і відкриті ззаду, але мають високі дахи з ґонтовою покрівлею. Недалеко від Краківської брами між обома мурами мають міщани стрілецький город з приємною альтаною. А зі сходу мають великий гарний цейхгауз [арсенал], сповнений доброї зброї та иншого військового обладунку, – і все це зберігається в порядку і чистоті. Далі доходимо при Галицькій брамі до майстерні ливарника гармат, яка рідко буває бездіяльною.
Хоч місто зі сходу лежить на підвищенні, навколо цих двох мурів викопано широкий рів. А за ровом іде ще вал від одної до другої брами, східною стороною. На валах палісад, або бруствер, зроблений з дерева і покритий глиною. На ньому густо стоять восьмикутні дерев’яні вежі, а також три міцні муровані бастеї. Цей палісад тягнувся ще за моїх часів далі, від Галицької брами до замку і включав там також дві муровані бастеї. Бастеї ще стоять, але палісад розкидано і на його місці насипано великий і широкий вал, який вже тепер висотою дорівнює міському мурові. Зростає він тільки за рахунок сміття і будівельного лому, що їх викидають з міста. За цим валом йде ще один широкий рів. Цим новонасипаним валом можна дійти до міської хвіртки, при якій відразу справа є платна лазня. Ще одна [є] на передмісті, під церквою Марії... Обидві брами стоять напроти одна одної, проте від однієї брами иншої не видно. На обох ще й тепер є образи святих у священних шатах, намальовані на руський або грецький вигляд.
В цілому Львів – гарно муроване місто, на усіх вулицях багато мурованих кам’яниць, прикрашених різьбою і малюванням. Проте всі будинки вкриті тільки гонтою. Найкраща забудова на ринку і Вірменській вулиці... Навколо ринку перед будинками йде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть йти чотири особи разом, або дві пари назустріч одна одній. З Ринку ведуть східці під цим тротуаром в погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш в багатьох місцях, на цьому уступі і перед будинками вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів і коней.
Посередині ринку гарна велика ратуша... покрита жовтою та зеленою полив’яною черепицею. Над її сходами чи то сінями за моїх часів замість дашка вимурувано гарну велику кімнату. А на високо піднятому наріжному камені вміщено кам’яного лева з короною і з королівським гербом у лапах. Перед сінями за моїх часів влаштовано стовп ганьби... При ратуші з заходу стоїть гарна висока вежа, знизу чотирикутна, а зверху восьмикутна, яка ще не готова... Звідти вранці, опівдні і увечері грають на трубі. До ратуші прибудована постригальня сукна, далі є вага, за нею корита для рибного торгу... Далі хлібні рундуки, шевські ятки, будинок гончарів. Тоді вуличка з будинками шинкарів, за ними бідні крамниці з дерева і муровані багаті крамниці. За моїх часів вуличка багатих крамів була підмурована склепінням.
‹…› Крім фарського найкращий храм Божого тіла (перша з його каплиць має вівтар), у якому був тоді образ Марії, з головою, загорнутою плащем, і з дитям на руках. Хоч цей образ і тепер гарний, він, я думаю, пам’ятає початки храму: раніше він, без сумніву, був у пошані в русинів і греків. Образ намальовано на руський спосіб, є  на  ньому і їхні літери.
Українці мають храм Богородиці, яку вони називають Пречистою. Він має високу дзвіницю з суцільного квадратного каменю, покриту свинцем... її дав спорудити з власних коштів Костянтин Корнякт... Українська церква не набагато більша від гданської св. Варвари. Тепер її будують від підстав, з гарного і суцільного квадратного каменю. При мені була виведена вже до склепіння.
‹…› Вірменська церква теж має назву Богородиці, вона більша від української. Верх хрестовидний, критий свинцем, і має посередині надбудований ліхтарик... друга частина церкви покрита такою полив’яною дахівкою, як ратуша. За моїх часів Бернатовичка замовила вірменському митцеві Богушу вималювати церкву гарними зображеннями євангельських історій. Ця церква має гарну дзвіницю, криту свинцем. Недалеко від неї вірмени мають свій шпиталь. А шкіл у Львові тільки три: при фарному костьолі – католицька, при українській та вірменській церквах – їхні школи...

Мартін Ґруневеґ. Опис міста Львова (близько 1601 – 1606 рр.) / [наукова розвідка і переклад Я. Ісаєвича] // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2003. – № 3. – Режим доступу:
http://www.ji.lviv.ua/n29texts/gruneweg.htm

                                                      Завдання до джерела:
1. Які дані щодо садівництва, городництва і виноградарства в околицях Львова навів Мартин Груневег?
2. Купці з яких країн прибували до Львова?
3. Як часто відбувалися торги у Львові?
4. Як автор пояснив походження назви міста?
5. У якому стані перебував львівський замок за часів Мартіна Груневега? Опишіть його.
6. За яких обставин, на думку автора, виник Львів?
7. Опишіть львівські укріплення за текстом джерела.
8. Про які пам’ятки архітектури згадав Мартин Груневег?
9. За текстом джерела схарактеризуйте забудову міста.

                                   ОПИС КИЄВА З «ЩОДЕННИКА» ЕРІХА ЛЯСОТИ (1)
1594 р.
Київ (Kyow) з давніх часів був важливою столицею і особливим князівством, яке мало своїх власних монархів (котрі також називалися царями і князями) із роду теперішніх великих російських чи московських князів. Воно дуже просторе й укріплене, та прикрашене чудовими церквами і будинками, tam publicis quam privatis (2), як сліди цього ще видно по валу, який оточує навколо місто вгорі на височині і, як кажуть, тягнеться на дев’ять миль, а також по старих руїнах (ruinis). Але дивовижною була в ньому красива і чудова церква з назвою Свята Софія (Sanctae Sophiae), така простора і широка, що, здається, не мала собі рівної і збудована царем Володимиром (3) на зразок церкви Святої Софії (Sanctae Sophiae) в Константинополі (Constantinopel). Вона понині utcunque (4) стоїть, але дуже ветха. Верхнє склепіння, головним чином посередині, мозаїчної роботи, підлога внизу викладена красивими кольоровими камінцями. Нагорі вона має галерею (тобто церква з критою галереєю). Перила від однієї колони до іншої збудовані із суцільних прозорих плит ясноблакитного каменя. В одній із них, якраз напроти високого вівтаря, є круглий отвір у півліктя заввишки, тепер замазаний вапном. Кажуть, що в ньому колись давно стояло дзеркало, в якому з допомогою магічного мистецтва можна було бачити все, про що думаєш, навіть на віддалі кількох миль.
Але коли одного разу якийсь Київський цар відправився на війну з бусурменами і довго не повертався, його дружина з туги за своїм володарем дотримувалась звичаю щодня дивитись у це дзеркало, щоб побачити, що робить її володар і як ідуть у нього справи. Та ось одного разу вона побачила між іншим, що він кохається з якоюсь полонянкою язичницею, розгнівалась та й розбила  дзеркало,  sit  fides penes Authorem (5).
Далі вгорі ще можна бачити темну камеру, в якій Володимир наказав замурувати свою дружину. Також із верхньої галереї можна дійти звивистими сходами до одного місця нагору, в маленьку башту, де, як кажуть, Володимир звичайно раду радив і яка називається Володимировою Столицею (Stolicza Volodimirow). Це гарна, світла кімнатка. У церкві видно ще склеп княгині Юльзи (6) (Juulza), яка була матір’ю Володимира. Крім того, в дерев’яній труні показують тіло митрополита, якому татари відрубали голову, і яке ще донині (bis dato) не зіпсоване, як я сам це встановив, торкнувшись його руки і голови через лляне полотно, яким було накрите тіло. І ще показують склеп, а в ньому в залізній труні лежить похована дочка одного царя. Далі лежать у каплиці в красивій білій гробниці із алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом із своєю дружиною (7). Гробниця заввишки приблизно в ріст чоловіка і ще не зруйнована, майже попередньої форми. ‹…›
Крім церкви, показують також місце, де похоронені ті, що давали гроші на церкву і будували її. Але поруч немає ніякого пам’ятника (monumentum). Недалеко від Sancta Sophia, була церква Sanct Сatharina (Святої Катерини) (8), яка тепер цілком і повністю зруйнована, а залишився тільки кусок однієї стіни. Можна також ще бачити руїни красивих воріт, які ще й донині служать ворітьми. Одні кажуть, що вони називались Золотими, а інші – Залізними Воротами (Porten). Це була красива і статечна будова, як можна судити по тих залишках, що ще стоять. А то більше нічого не існує із старих споруд, крім церкви Sanct Michaelis (Святого Михайла) (9), яка також знаходиться вгорі, на височині. Це красива будівля, має посередині круглу башту з позолоченим дахом. Верхні хори всередині також оздоблені мозаїкою, а підлога вимощена маленькими кольоровими камінцями. Коли входить у церкву дверима, якраз проти високого олтаря, то ліворуч лежать в дерев’яній труні останки діви Варвари (Barbara), королівської дочки, юної неповнолітньої дівчинки років дванадцяти, як можна судити по її росту. Це не зотліла покрита тонким льняним полотном по самі ноги, що виглядали босими, до яких я торкнувся і знайшов ще твердими і неушкодженими. Зверху на голові в неї дерев’яна позолочена корона. Там, де видно руїни і в давнину стояло старе місто, нині майже немає будинків або їх зовсім мало. А теперішнє місто, побудоване внизу в долині на правому березі Дніпра, також досить далеко простягається, бо майже біля кожного будинку є сад.
Є в ньому багато російських церков, майже всі дерев’яні, лише одна, та, що стоїть на площі, мурована. Тут теж мав розміститись єпископат Римської церкви, але кафедральний собор зовсім поганий і всього-на-всього дерев’яний. Тут живуть також вірмени, але не особливо заможні, і в них теж є своя власна церква. Замок стоїть високо, на окремій горі. Далекосяжний, але не кам’яний, а дерев’яний і обмазаний глиною.
За одну чверть милі від міста вниз до Дніпра, знаходиться на горі Печерській монастир (Peczurische Monaster) або обитель. У ньому живе руський митрополит разом із своїм конвентом (Convent) із чорних монахів, які тому називаються чернецями (czerniczi). Церква також красива і мурована, а в ній можна бачити гарну мармурову гробницю князя Костянтина Острозького (Constantini von Ostrow), який був батьком нинішнього старого київського воєводи і хоробрим героєм (10). Напис руський (Reussisch). Крім того, є там біля стіни кам’яний склеп, обмазаний вапном, в якому лежать похоронені предки теперішнього великого московського князя. Кажуть, що старі московські князі і предки згаданого великого князя походили з одного роду. Від цього монастиря тягнеться під гору, вниз у напрямку річки сад, а в ньому є велике підземелля, тобто ями, які вони називають печерами (Peczuri).
Вирубані вони в глинистій горі, з багатьма ходами в усі боки, які часом заввишки з людський ріст і вищі, а іноді низькі, так що треба нагинатись; а завширшки такі, що одна людина може розминутись з іншою. Тут у давнину звичайно хоронили померлих і тіла, які там лежать, в більшості ще не зотліли. Лежать там серед інших, яких я бачив, Святий Денис (вірю, що це Діонісій) ‹…›, Святий Олексій ‹…›, Святий Марко ‹…›. Також велетень і богатир, який зветься Чоботка (Czobotka), і про якого розповідають, що на нього одного разу зненацька напали вороги саме тоді, як він надів один чобіт. Але він поспіхом не зміг найти іншої зброї, то схопив другий чобіт, якого ще не взув, для самозахисту і ним убив їх усіх. Звідси і отримав прізвисько. Крім того, лежать там в кам’яній труні два товариші, про яких кажуть, що доки були живі, перебували весь час разом. То ж вони схотіли і після смерті лежати разом в одній могилі, один по праву, а другий по ліву руку. Але один поїхав на якийсь час, а коли знову повернувся, то довідався, що його товариш помер три роки тому. Він пішов до могили і, побачивши, що мертвий покладений в труну не з того боку, як було між ними домовлено, сказав йому, щоб він посунувся на свою сторону і дав йому місце. У відповідь на це мертвий негайно посунувся, а той ще живцем улігся біля нього і відразу вмер, та так мертвий і залишився лежати поруч нього. Ще лежить у другому, вузькому дерев’яному кориті тіло, що припливло в ньому від Смоленська (Smolensko) вниз Дніпром і тут, під монастирем, пристало до берега. Також ті дванадцять, які будували монастир. Крім того, один підстрелений під Києвом з великої гармати, котрий поранений прийшов сюди і відразу ж сам ліг тут і був похований.
Також напроти голови Чоботка лежать батько і син, обидва дуже рослі люди, в яких ще видно зверху на голові волосся і бороди. У цій печері є ще два вівтарі, біля яких звичайно щосуботи правлять обідню. Там, де стоїть задній вівтар, запалась земля під святим Антонієм (S.Anthonio). Про це розповідають так. Св. Антоній, який буцім-то був у цьому монастирі монахом серед ченців (czerniczi), якось раз закликав усіх своїх співбратів і, нагадавши їм про багато справ та особливо суворо попередивши про необхідність братерської єдності, попрощався з ними. А коли він прийшов до місця, де стоїть цей самий вівтар, земля між ним і його побратимами провалилась і вони стали відокремленими один від других. Однак, коли вони на цьому ж місці хотіли прокопати і найти його, звідти вирвався вогонь і відігнав їх. А коли вони пішли ліворуч і там почали копати, то вдарив сильний потік води, так що, якби вони не облишили це, то всі б потопились. Ще й тепер зовсім добре й чітко знати, що вода наробила, і з якою силою ринула. Напроти цього самого вівтаря стоїть дерев’яна колона, яка сягає знизу доверху і яку одна людина ледве може обійняти обома руками. Про неї кажуть, що коли до неї прив’язати людину уражену тяжкою хворобою, і залишити її прив’язаною на всю ніч, то вона вичуняє і позбудеться цієї хвороби.
У цій печері повинно ще бути тіло, із чиєї руки і одного зуба щорічно капають кілька краплин масла, і під ними весь час мають стояти склянки, в які воно стікає. Але той, хто мене всюди водив, забув мені його показати. Коли йдуть у ці ями, кожен мусить нести з собою воскову свічку, тому що тут зовсім темно і через велику кількість ходів можна навіть заблудитись. Тут, усередині, є також багато ущелин або ж проходів, які забиті і підтримуються деревом, бо інакше б вони завалились і пропали. Вхід зроблений майже так, як звичайно роблять спуски в шахту на рудниках.

Щоденник Еріха Лясоти із Стеблова / [переклад, підготовка до друку, редагування Л. В. Пащина, Г. І. Калайда, А. Л. Сокульський] // Запорозька старовина. – Київ; Запоріжжя, 2003. – С. 222 – 277. – Режим доступу:
http://www.svit.in.ua/kny/bookla.htm
                                                                        ***
1 Лясота Еріх (близько 1550 – 1616 рр.) – австрійський дипломат, у 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ відвідав Запорозьку Січ з метою залучити запорожців до антитурецької коаліції. Побачене під час подорожі на українських землях зафіксував у своєму щоденнику.
2 Як громадськими, так і приватними (лат.).
3 Софійський собор споруджений Ярославом Мудрим, сином Володимира Великого.
4 З горем пополам, як-небудь (лат.).
5 За правду хай відповідає автор (лат.).
6 Ймовірно, йдеться про княгиню Ольгу, мати Святослава і бабку Володимира.
7 Саркофаг з останками Ярослава Мудрого і його дружини Інгігерди понині знаходиться в Софійському соборі.
8 Ймовірно, йдеться про церкву Святої Ірини, названої так на честь дружини Ярослава Мудрого Інгігерди, яка мала ім’я за хрещенням Ірина. Літописна згадка про закладення монастиря Св. Ірини датована 1037 р.
9 Михайлівський Золотоверхий собор.
10 Костянтин Іванович Острозький (1460 – 1530 рр.) – волинський князь, гетьман Великого князівства Литовського, староста брацлавський, звенигородський і вінницький. Його пам’ятник і нині зберігається у Києво-Печерській Лаврі.

                                                         Завдання до джерела:
1. Представників яких народів, що мешкали у Києві, зазначив автор?
2. Які київські історичні пам’ятки згадує Еріх Лісота?
3. Проаналізуйте наведені у джерелі легенди, пов’язані з київськими печерами.
4. Які історичні відомості, наведені Еріхом Лясотою, викликають сумніви?

                         ОПИС КИЄВА З «ЗАПИСОК ПРО МОСКОВІЮ»
                                             СИГІЗМУНДА ГЕРБЕРШТЕЙНА
1549 р.
На сім миль вище Черкас по Борисфену (1) зустрінемо місто Канів, у вісімнадцяти милях від якого знаходиться Київ, давня столиця Русії. Пишність і істинно царська велич цього міста помітні у його руїнах і рештках його пам’яток. І понині ще на сусідніх горах видні рештки занедбаних храмів і монастирів, а крім того, багато печер і у них дуже давні гробниці з тілами, не тронутими тлінням.
Перекладено за виданням:
Герберштейн Сигизмунд. Записки о Московии / [пер. Н. И. Щавелевой]. – М., 1988. – С. 185.

                                                                 ***
1 Борисфен – Дніпро.
                                           Завдання до джерела:
1. Яким описав Київ С. Герберштейн?
2. Порівняйте джерело з описом Києва Е. Лясоти.


     Опубліковано за виданням: Гринь О. В. Практикум з історії України литовсько-польської доби / О. В. Гринь. – Чернігів, 2011. – С. 180 - 196.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.: ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА

    

З «ОПИСУ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛІВСТВА» БЛЕЗА де ВІЖЕНЕРА (1) ПРО ПОДІЛЛЯ
1573 р.
Кажуть, що ґрунт цієї країни настільки добрий і плодючий, що коли залишити в полі плуг, то він впродовж двох чи трьох днів настільки заростає травою, що відшукати його важко. Край наповнений медом і воском і міг би прогодувати величезну кількість стад, якби було можливо їх розводити.

Перекладено за виданням:
Блез де Виженер. Описание Польского королевства // Мемуары, относящиеся к истории южной Руси / [пер. К. Мельника]. – К., 1890. – Вып. I. – Режим доступу:
http://www.vostlit.info/Texts/rus14/Vizhener
                                                                           ***
1 Віженер Блез де (1523 – 1596 рр.) – французький дипломат і історик, автор «Опису Польського королівства».
                                                             Завдання до джерела:
1. Про які природні багатства Поділля зазначав Блез де Віженер?
2. Які чинники, на Вашу думку, стримували економічний розвиток Поділля?

                                  УРИВОК З ПРАЦІ МИХАЛОНА ЛИТВИНА (1)                                                                           «ПРО ЗВИЧАЇ ТАТАР, ЛИТОВЦІВ  ТА МОСКОВИТІВ»                                       ПРО  ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Середина XVI ст.
Ґрунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробу, що лан (земля), виораний тільки раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають різноманітні ніжні овочі, плекається виноград, що дає великі грона винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград (себто звичайний виноград для їжі, що сам собі росте). В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно водяться рої бджіл з щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами... Тому багато річок називають «золотими», особливо Прип’ять, котра в одному місці коло Мозиря при гирлі Тури, в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня наповнюється такою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю – так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль без перерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно з’їздяться в цьому часі.
Бористен (Дніпро) – найбільша і найбагатша ріка цієї країни, по ній спроваджують до Києва безмірну кількість риби та іншого краму.

Січинський В. Чужинці про Україну / В. Січинський // На переломі: друга половина XV – перша половина XVI ст. / [упоряд. О. В. Русина]. – К., 1994. – С. 273 – 274.
                                                                                 ***
1 Литвин Михалон (Михайло) (приблизно кінець XV – перша половина XVI ст.) – литовсько-білоруський дипломат, здійснив подорожі у Крим та Московську державу, близько 1550 р. написав трактат «Про звичаї татар, литовців та московітів».

                                                                Завдання до джерела:
1. Які природні багатства українських земель привернули увагу Михалона Литвина?
2. Якими промислами займалося населення України? Чи вплинули на господарське життя українських земель їх природні ресурси?

                               З «ОПИСУ УКРАЇНИ» Г. Л. де БОПЛАНА (1)
                              ПРО ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ КОЗАКІВ
Середина XVII ст.
Ремесла, якими займаються козаки
Після розповіді про хоробрість козаків, доречно буде сказати також про їхні звичаї і заняття. Отож, будете знати, що серед цих людей взагалі бувають досвідчені знавці всіх ремесел, необхідних у людському житті: теслярі для будівництва як домів, так і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, шкірники, римарі, шевці, бондарі, кравці та ін. Вони дуже вміло виробляють селітру, якої на цих землях багато, і роблять з неї досконалий порох до гармат. Жінки прядуть льон і вовну, тчуть з них полотна і тканини для щоденного вжитку. Всі вони добре вміють обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати м’ясо всіх родів, варити пиво, виробляти питний мед, брагу, горілку і т. д. Нема теж між ними такого, який незалежно від віку, статі чи стану, не хотів би перевершити іншого в питті та гулянках. І нема таких християн, які б так, як вони, жили за принципом: не журитися про завтрашній день.
Зрештою слід взагалі визнати, що вони здатні до кожного ремесла, хоч одні з них більш вправні від інших в якійсь професії.

Боплан Г. Л. Опис України / Г. Л. Боплан. – Львів, 1998. – С. 23.

                                                                             ***
1 Боплан Гійом Левассер де (бл. 1600 – 1673 рр.) – французький інженер, автор ґрунтовного «Опису України».

                                                              Завдання до джерела:
1. На підставі тексту джерела визначте, які ремесла були найбільш поширені на українських землях.
2. Які галузі господарства були провідними за литовсько-польської доби?

           ЛИСТ ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗЯ ДО ЛЬВІВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ГРОМАДИ                               З  ВИЗНАННЯМ СКЛАДСЬКОГО ПРАВА, ЯК І РАНІШЕ, ЗА ЛЬВОВОМ, ВОЛОДИМИРОМ І ЛУЦЬКОМ І З ПРОПОЗИЦІЄЮ ПОВІДОМЛЯТИ ПРО ВИПАДКИ ЙОГО ПОРУШЕННЯ ПРИ ТРАНЗИТНІЙ ТОРГІВЛІ ЧЕРЕЗ ЗЕМЛІ ГАЛИЦЬКОЇ РУСІ
18 листопада 1379 р.
В ім’я Господнє, амінь.
Ми, великий князь Димитрій, з ласки Божої князь Володимира і Луцька.
Обіцяємо вельможним членам Ради і простим міщанам та усьому місту Львову, що ми не маємо наміру дозволяти жодному купцеві ані з Польщі, ані з Німецьких земель переїжджати зі своїми товарами через нашу землю в напрямку Поганського краю, обминаючи склади у Володимирі, Луцьку і Львові, які існують там з давніх часів. А якби наш пан король, скориставшись своєю владою, дозволив гостеві, що прямує до поганського краю, подорожувати через вашу землю на тих же умовах, як і ми дозволяємо йому прямувати через нашу землю до Поганського краю, ви повинні в листах, якими ми обмінюємося, тобто ви – в своїх листах нам, ми – у своїх листах вам, повідомляти про всілякі порушення, хитрощі та збитки.
На скріплення сказаного в цьому листі ми підвісили нашу печатку.
Дано цей лист в Луцьку на восьмий день свята святого Мартина, велелюбного єпископа, року від Різдва Господа нашого 1379.

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина / [упор. В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко]. – К., 1990. – С. 22.

                                                                        Завдання до джерела:
1. Поясніть поняття «складське право».
2. Які міста, за текстом джерела, мали складське право?
3. Купці з яких країн вели торгівлю через Волинь?

                                                       УРИВОК З ПРАЦІ МИХАЛОНА ЛИТВИНА                         «ПРО ЗВИЧАЇ ТАТАР, ЛИТОВЦІВ ТА МОСКОВИТІВ»   ПРО  ТОРГІВЛЮ У КИЄВІСередина XVI ст.
Київ багатий на іноземні товари. Адже яких тільки каменів, шовкових [одягів], витканих золотом, шовків, пахощ, благовоній, шафрану, перцю й інших пряностей доставляють з Азії, Персії (Persіde), Індії, Аравії (Аrаbіa), Сирії (Syrіa) на північ (Septentrіonem), у Московію, Псков (Plescoviam), Новгород (Novogardіam), Швецію (Svecіam), Данію (Dacіam), не якимось іншим надійнішим, прямішим і торованішим шляхом, але саме цим, древнім і дуже наїждженим, що веде від порту Понта Евксинського, тобто від міста Кафи, через ворота Таврики (per portam Taurіce) і Таванський перевіз на Бористені, а звідти степом на Київ. Адже мають звичай ходити туди чужоземні купці, здебільшого в тисячу числом, зібравшись в групи (cohortes), що їх називають каравани (korovanі), з багатьма навантаженими візками і нав’юченими верблюдами. Вони здавна сплачували за знак на митниці предкам Священної Величності Вашої, при переправі через Бористен біля Товані. Там і нині існує склепінне приміщення з суцільного каменю, що і нами, і жителями Таврики (Tavrіcanі), і греками називається Витординською банею (balneum Vitordinum). І кажуть, що тут зупинявся збирач податків (publіcanus) великого князя Литви, який збирав мито. Так що, якщо хто-небудь не сплатив мито або його було викрито в безмитному провозі товарів, на того накладався штраф, а все його майно вилучалося для Києва. Цей закон, що його називають осмінництво (Ossmіcztwo), укладений з метою приборкати сарацинську (Saracenіcae) жадібність, і який слугував багато століть, не так давно почав виходити  з ужитку.
Якщо ж купці, уникаючи двох перевозів через Борисфен та не бажаючи сплачувати мита Величності Вашій, залишають древній шлях, що проходить через володіння Вашої Величності й від воріт Таврики повертають униз, а потім прямують непротореними степами до Московії через Путивль (Putivl), або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, які блукають тими місцями.
Отоді сильно наживаються київські жителі (praesіdes): збирачі податків, купці, міняли (trapezіtae), човнярі (nauclerі), візники (vectores), трактирники (lixae), шинкарі (caupones), і дотепер на це не скаржилися ні московити (Moscus), ні турки, ні татари. Але і тоді одержують вони вигоду від цих караванів, коли інший раз ті йдуть узимку по непрохідних полях і гинуть під сніговими заметами.
Так трапляється, що київські хати, буяючи плодами і овочами, медом, м’ясом та рибою, але брудні, повняться дорогоцінними шовками, каменями, соболями (zobolіs) і іншими хутрами, пряностями, настільки, що я бачив там шовк дешевше, ніж у Вільні льон, а перець дешевше солі.

Перекладено за виданням:
Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. – М., 1994. – Режим доступу:
http://litopys.org.ua/mlytvyn/mlyt01.htm

                                                            Завдання до джерела:
1. Купці яких країн вели торгівлю у Києві?
2. Які труднощі і небезпеки, за даними Михалона Литвина, очікували на іноземних купців під час  торгівлі в обхід Речі Посполитої?
3. Які іноземні товари продавалися у Києві?
4. Яким чином розвиток торгівлі впливав на становище киян і міста у цілому?
5. Які чинники, на Вашу думку, сприяли розвитку торгівлі в Україні?
  ВИТЯГ ІЗ «ЩОДЕННИКА» ПОДОРОЖІ ПОСЛА ВЕНЕЦІАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ        КОНТАРІНІ (1) ДО ПЕРСІЇ З ОПИСОМ ПРИБУТТЯ ДО КИЄВА
1474 р.
Першого травня 1474 р. ми приїхали до міста Києва чи Маграмана (2), розташованого за межами Нижньої Русі, яким управляє один поляк-католик на ймення «Пан-Мартін». Дізнавшись від королівських провідників про моє прибуття, він надав мені помешкання, втім, жалюгідне, як і все там, і прислав чимало продовольства.
Саме місто знаходиться на кордоні з Татарією і сюди з’їжджається чимало купців з хутрами, що везуться із Верхньої Русі; об’єднавшися в каравани, вони прямують до Кафи, але часто, немов вівці, бувають захоплені по дорозі татарами.

Торгівля на Україні, XIV – середина XVII століття: Волинь і Наддніпрянщина / [упор. В. М. Кравченко, Н. М. Яковенко]. – К., 1990. – С. 29.

                                                                                   ***
1 Контаріні Амброджіо (помер 1499 р.) – венеціанський дипломат і письменник. Уклав твір «Подорож до Персії», що являє собою подорожній щоденник, у якому вміщено, зокрема, відомості про українські землі.
2 Манкерман («велике місто») – тюркська назва Києва, що була поширена у XV – XVI ст.

                                                                 Завдання до джерела:
1. Які свідчення про торгівлю у Києві навів Контаріні?
2. Які небезпеки очікували на купців, що вели торгівлю через Київ?

         ПРО ТОРГІВЛЮ У КИЄВІ З «ЗАПИСОК ПРО  МОСКОВІЮ»      СИГІЗМУНДА   ГЕРБЕРШТЕЙНА (1 )
1549 р.
Там [у Києві] існує також закон, за яким майно іноземних купців, якщо їм випаде там померти, переходить також до короля чи його намісника, те ж дотримується у татар і турок по відношенню до померлих у них киян. Поблизу Києва є одна гірка, через яку прокладено не зовсім зручну дорогу. Якщо при підйомі на неї зламається будь-яка частина повозки, то майно, яке було на повозці, відбирається до казни.

                                                              Перекладено за виданням:
Герберштейн Сигизмунд. Записки о Московии / [пер. Н. И. Щавелевой]. – М., 1988. – С. 186.

                                                                                      ***
1 Герберштейн Сигізмунд (Герберштайн Зігмунд) (1486 – 1566 рр.) – німецький дипломат, двічі, у 1517 р. і 1526 р., відвідав Москву, проїжджав українські землі. У 1549 р. видав «Записки про московитські справи», у яких вміщено чимало відомостей про Україну.

                                                                Завдання до джерела:
1. На які особливості київської торгівлі вказував С. Герберштейн?

                                             ПРО ТОРГІВЛЮ У ЛЬВОВІ З «ЩОДЕННИКА»
                                                          МАРТІНА ҐРУНЕВЕҐА (1)
Початок XVI ст.
Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдавії до Італії, проходить через це місто. А тутешніх щупаків їдять і у Відні, хоч там і протікає під семи мостами багатий на рибу Дунай.
Я об’їхав пів-Европи, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і майже кожний чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, – хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. А вино їм привозять також з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад.

Мартін Ґруневеґ. Опис міста Львова (близько 1601 – 1606 рр.) / [наукова розвідка і переклад Я. Ісаєвича]. – Режим доступу:
http://www.ji.lviv.ua/n29texts/gruneweg.htm
                                                                          ***
1 Ґруневеґ Мартін (1562 – не раніше 1606 рр.) – мемуарист, автор щоденникових нотаток. У 1582 – 1602 рр. жив у Львові, де спочатку був на службі у вірменських купців, а згодом ченцем домініканського монастиря.

                                                    Завдання до джерела:
1. Якими товарами торгували у Львові?
2. Які чинники зумовили розвиток Львова як значного торгівельного центру?

     Опубліковано за виданням: Гринь О. В. Практикум з історії України литовсько-польської доби / О. В. Гринь. – Чернігів, 2011. – С. 141 - 145, 151 - 155.

СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст. (за Литовськими статутами)

                                                      ДРУГИЙ ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ
                                                       ПРО ШЛЯХЕТСЬКІ ВОЛЬНОСТІ
    1566 р.
    Теж ми, Господар, обіцяємо словом нашим за нас і за потомків наших, великих князів литовських, під таким же обов’язком нашим, як вище у першому артикулі є описано, що всіх князів і панів-рад, як духовних, так і світських, і всіх врядників, земських і двірних, панів хоруговних, шляхту, лицарство, міщан і всіх людей посполитих у Великому князівстві Литовському і у всіх землях цього панства нам зберігати при свободах і вольностях християнських, в яких вони, як люди вільні, вільно обираючи з давніх-давен з вічних своїх предків собі панів і господарів – Великих князів Литовських, жили і керувалися прикладом і досвідом вільних панств християнських, рівняючись і однаково маючи і тих вольностей уживаючи і з сусідами, братією своєю, лицарством та іншими станами народу Корони Польської, і особливо, на те при свободах і вольностях у привілеях і листах великих князів литовських, предків наших, і від нас всім взагалі, як і кожному зокрема, на учтивість, звання, посади, на маєтки, на людей, на землі і на будь-що надане, і що ще буде даватися наперед, непорушно, невід’ємно (на вічні часи зберігати). А хто б теж що, хоча б і без привілеїв за батьківським правом яким-небудь чином набутим, людей, землі свої в утриманні мав, як за славного панування предків наших, короля його милості Казимира і Олександра, так теж за святої пам’яті і батька нашого і за нашого щасливого панування, ті самі, з потомками їх, близькими своїми, і тепер те вічно держати мають і будуть.
    
     Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. – Т. ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / [за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова]. – Одеса, 2003. – С. 277 – 278.
   
                                         ТРЕТІЙ ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ
                                  ПРО ШЛЯХЕТСЬКЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ
    1588 р.
     Всім станам народу шляхетського вільно маєтками своїми, як хочуть, розпоряджатися
    Теж уставуємо, що всім станам шляхетського народу, як людям вільним, вільно є і буде маєтками своїми отчизними, материнськими, також і вислуженими від нас, Господаря, і яким-небудь [іншим] чином і способом набуті, вічно розпоряджатися, згідно з потребою, волею і уподобаннями своїми віддавати, продавати, дарувати, замінювати і на костел записувати і у борг і в сумах передавати і заставляти ‹…›
     Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. – Т. ІІ. Статут Великого князівства Литовського 1566 року: У 2 кн. – Кн. 2 / [за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова]. – Одеса, 2004. – С. 108.
    
                                                            Завдання до джерел:
    1. Які шляхетські права і вольності гарантувались Статутами?
   
    ТРЕТІЙ ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ ПРО ЗАЛЕЖНИХ ЛЮДЕЙ
    1588 р.
                                                       Про людину отчизну (1)
    Якби яка людина отчизна, будь то боярин панцирний, путна або тягла людина, отчич спадковий або куплений, вислужений чи яким іншим чином набутий, відійшовши від пана свого і піддавшись під кого іншого, не далі, ніж у п’яти або у шести милях (2), в домівці, а не по наймам ходячи, мешкала, а той би пан його, знаючи про нього, не шукав його і давність земську в десять років пропустив; тоді вже про таку людину довічно мовчати має. Однак якби та людина отчизна, відійшовши від пана свого, мешкала далеко, в десяти або кількадесяти милях, і пан його про нього не відав, і двадцять років не шукав його, той вже вічно про ту людину мовчати повинен. А якби той пан про ту людину, яка далеко у домівці мешкала, не знав, а та людина, мешкаючи далеко, а потім би ближче до маєтку пана свого прийшла звідти і мешкала поблизу, тоді хоча б до того часу і давність у двадцять років земська вийшла або й не вийшла, такого вільно буде кожному шляхтичу за отчича судом визнавати, тільки б давності не пропустив від того часу, як ближче прийде. А якби челядь двірна отчизна або полонена, яка від панів своїх утекла б, проти таких панам і їхнім дітям ні відстань, ні встановлена законом для їхнього повернення давність земська перешкоджати не мають.
    
     Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. – Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 2 / [за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова]. – Одеса, 2004. – С. 313.
    
                                                                              ***
1 Отчизна людина – залежна людина.
2 1 литовська миля – приблизно 7,5 км.

                                                               Завдання до джерела:
     1. Які терміни розшуку залежних селян встановлювалися Статутом?
     2. У яких випадках пан втрачав право повернути залежну людину?
   


     Опубліковано за виданням: Гринь О. В. Практикум з історії України литовсько-польської доби / О. В. Гринь. – Чернігів, 2011. – С.126 -128, 132 - 133.